Розпорошені останки: де покоїться графиня Браницька

Про це повідомляє Еспресо: Біла Церква.

Про те, де хоче бути похована Олександра Василівна у самому заповіті не вказувала. Але за згадками нащадків Браницької, православна графиня бажала покоїтись поруч з чоловіком Францішком-Ксаверієм у католицькому костелі, що на Замковій горі. 

Як розповідає історик Володимир Перерва, який знайшов підтверджуючий цьому факту документ, для цього їй довелось подати відповідне прохання до імператора. Той своєю чергою передав його синоду, але він відмовив Браницькій у похованні поруч з коханим.

Читайте також: Сім'я Браницьких: якою була магнатська родина та яку роль відіграла в історії Білої Церкви.

"Відповідно, Олександра Василівна саме тому взялася будувати свою усипальницю — це Преображенський православний собор, який мав перевершити своєю красою та величчю тогочасний костел, що височів над містом. Якщо костел має заввишки 27 м, то собор — 42. Однак, оскільки він трипрестольний, а не одно престольний, на відміну від костелу, він ширший і розташований внизу, а не на горі. Тому виникає така оптична ілюзія. Зрештою, її поховали ще до того, як собор був освячений. Тіло бальзамували, оскільки тоді була така традиція. Відспівував її найвідоміший проповідник Російської імперії Нектарій Борисов, якого ще й зараз називають "руським Златоустом", і проповіді якого вивчають усі семінаристи. Нині це стосується всіх конфесій, адже богослов'я має міжнародний характер. Вона була похована там, а добудовував собор вже її син, так само як і храм Марії Магдалини”, — пояснює історик Володимир Перерва.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Прощальна церемонія з графинею відбулась через 4 дні після її смерті, тобто у вересні та на неї зібралось чи не все вище духовенство Києва, за винятком Митрополита Київського. Ховали Браницьку з усіма почестями, а надгробок був виготовлений з мармуру й прикрашений чавунною дошкою. За могилою доглядали та такий вигляд вона мала до більшовицьких часів, допоки червоноармійці її не розграбували, каже історик. 

"Графиня була похована з орденами, діамантами, найвищим жіночим орденом Російської імперії Катерини. У неї були й інші нагороди, і так далі. Відповідно, грабувати там було що. Оскільки це відбувалося в період беззаконня, на світанку радянської влади, все це не документувалося. І тому, як червоноармійці розпорядилися її рештками, пограбувавши могилу, ми не знаємо зовсім нічого", — розповідає експерт.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Під час будівництва Преображенський собор розписували вручну олійними фарбами, а інтер'єр був наповнений різноманітними ексклюзивними речами. Проте до сьогодні ні те, ні інше не збереглося і сучасний вигляд храму — це наслідок багатьох реставрацій. Також, як відомо, за радянських часів собор перетворився з місця молитви на спортивний зал. Через деякий час споруду все ж таки повернули назад релігійній громаді.

 Як пригадує священник Леонід Бачинський, це сталось у 1989 році та він з перших днів прийшов його реставрувати:

"Я пам'ятаю цей день, коли, зайшовши у Спасо-Преображенський собор, ми побачили, що кожен квадратний метр був покритий відбитками спортивних м'ячів. Те, на що ми звернули увагу, — це місце, де була похована княгиня Браницька. Могила її була сплюндрована, верхня частина була покрита шматками фрагментів від її могили. І з часом я отримав завдання від старости храму довести все до ладу і написати оголошення, щоб люди розуміли, що в даному місці знаходиться могила княгині Браницької."

Фото: Еспресо: Біла Церква

Він запевняє, могилу вони не розкопували, а просто привели її до ладу та зібрали ті кістки, що лежали на поверхні. Вони помістились у коробку з під взуття. 

"Я складав ці кістки з учителем біології Степаном Шулдиком. Він, як біолог, цікаво показував, що ось ця кістка — частина щелепи, а це кістка верхньої кінцівки, і так далі. І що цікаво, серед кісток ми знайшли фрагмент плаття, в якому вона була похована. Вона була похована в чорному платті, яке було оздоблене золотим люрексом. Люрекс був справжнього золота, і цей фрагмент чудом зберігся. Люрекс проходив орієнтовно через 1 см смужки. Ми зрозуміли, що це золото, оскільки, зігнувши цей фрагмент плаття, він не вигнувся, а зберіг свою форму, яку ми йому надавали", — зазначає Леонід .

Фото: Еспресо: Біла Церква

У 1994 році у собор прийшов новий єпископ Серафим і після цього невідомо куди поділись знайдені рештки: чи то їх перепоховали, чи то зробили з ними щось інше. Адже за словами Бачинського, священнослужитель доволі зневажливо висловлювався про графиню. Нині про її поховання у Преображенському соборі нагадує невелика табличка, а протоієрей показує місце у вівтаря, де її поховали. 

"Її могила, ну, я покажу руками, знаходиться ось тут, починаючи від другої половини престолу, і закінчується ось тут. Ось тут, в такому положенні, була яма, і тут вона була похована", — згадує Леонід Бачинський.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Історик Євген Чернецький стверджує, що у 1964 році, якраз під час переоблаштування собору під спортзал, виконавчий комітет міської ради прийняв рішення про переховання решток Браницьких. Це стосується і тих, що покоїлись у костелі та Олександри Василівни з собору. Новим місцем упокоєння родини стало старе Київське кладовище. 

"Ми не знаємо, як виглядає те, що знаходиться там, і немає жодних свідчень про те, що саме було вийняте у 1964 році та як це виглядало. Я не бачив жодного акту розкриття цих поховань. Наскільки мені відомо, це відбулося тоді, у 1964 році, під керівництвом завідувача відділу культури того часу, а самі роботи виконували хлопці з одного з ПТУ. До того ж навіть не було зазначено, що це поховання Браницьких — там було написано, що це поховання невідомих", — поділився історик.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Як запевняє дослідник, він не виключає того, що у 1964 році поховання Браницької з собору не ретельно перенесли на кладовище. І саме тому у 1989 Бачинсьий знайшов ще рештки. Проте стверджує, що вони точно належать графині, адже у самому соборі окрім неї ніхто не був похований.

"Там також є історія, пов’язана з цією плитою з каррарського мармуру. Вона зберігалася десь у соборі, можливо, стояла біля стіни чи якось так, фактично до кінця 80-х років. Коли собор був переданий вірянинам, є спогади духівництва того часу, що хтось із представників Московського патріархату вкрав цю плиту. Я б сказав, що вона десь ще є, і її варто було б знайти. Можливо, хтось зі слухачів вашого каналу знає, де вона знаходиться, і може посприяти її поверненню. Адже якщо ми не можемо відновити поховання Олександри Василівни, то хоча б могли б повернути цю плиту до собору, бо вона також є, скажімо так, історичною пам’яткою", — зауважує Євген Чернецький.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Попри це без дати залишається цікава згадка працівників білоцерківського музею, яку переповідає історик. Каже, вони пам'ятають, що їм приносили рештки Браницької у відрі, зокрема там була нижня кінцівка жінки з оздобленим взуттям. 

"Це згадували просто як відірваний від часу спогад. Але мені про це розповідали різні музейники, тож у мене немає сумнівів, що це правда. Різні музейники, незалежно один від одного, згадували про це відро з кістками. Зокрема, про кістку ноги з тапочком. Тому, напевно, це було, але куди воно поділося? Воно точно залишалося в музеї — там трохи постояло. І, як я зрозумів із розповідей, це відро дійсно закопали десь на Замковій горі. Хочу зауважити, що, скажімо так, у спогадах про те, як це відро принесли до музею, і в розповідях отця Бачинського не фігурує череп. Це важливий момент, і, очевидно, що більшу частину поховання все-таки було вилучено у 1964 році та перенесено на Київське кладовище", — уточнює науковець.

Тож, де насправді покояться рештки жінки, яка перетворила Білу Церкву на культурний осередок — чи досі у соборі, на старому Київському кладовищі чи на Замковій горі? Це питання залишається без відповіді. І лише детальні дослідження та ексгумація допоможуть розставити всі крапки над і.

• Від заснування до сьогодення: історія Торгових рядів у Білій Церкві.
• Зимовий палац Браницьких: аристократична резиденція, що стала культурною перлиною міста.
• Костел Святого Іоанна: винятковий спадок міста, де кожен звук органу — частина історії.