Від автолюбителя до бойового медика: історія незламного військового Гросса

Про життя військового, хобі та досягнення на службі журналістам телеканалу Еспресо: Біла Церква розповіла мати загиблого Катерина Мотрич. 

Життя до повномасштабної війни 

За словами жінки, Олександр був дуже доброю та чуйною людиною. З дитинства любив допомагати тваринам, а в старшому віці став надійною опорою для своїх друзів та рідних. З 16 років Гросс познайомився із дорослим життям, коли почав заробляти перші гроші - ремонтував мопеди, мотоцикли, а згодом і машини. 

"У дитинстві він дуже любив займатись виробами з дерева. Це він ще був зовсім малий. Коли став старше - почав цікавитись авто. Мені здається, що більше ніж автомобілі, він любив лише Україну. Він навіть на фронт їздив на власному авто. Хотів чим більше потрібних речей та їжі привезти хлопцям. Він казав: "Я навіть з нею піду". BMW – це була його мрія. Він мотори розбирав, складав. Спочатку йому подобались мопеди, потім мотоцикли, а згодом – авто. Скажімо так, він ріс і його забаганки теж росли разом з ним", - згадує мама Олександра Довгого. 

До початку повномасштабної війни хлопець навчався у Білоцерківському аграрному університеті на факультеті харчових технологій. До цього він закінчив Технолого-економічний фаховий коледж БНАУ.

Фото: особисті фотографії Катерини Мотрич

Чому Гросс? 

Прізвисько "Гросс" з'явилося ще у школі, коли Олександр дізнався, що його прізвище Довгий перекладається однією з іноземних мов, як Gross.

"Гросс – тягнеться з менших років. Вперше це прізвисько з’явилось, коли він навчався у 8 класі. До їхнього закладу освіти завітали представники різних країн. Під час спілкування з одним із них, Олександр дізнався, що іноземною мовою прізвище Довгий перекладається як Гросс. Чи правильно це – точно невідомо. Однак він закарбував собі це слово. Це прізвисько почали використовувати його товариші та сім’я. Його знала так більша частина людей в місті. У нього навіть номерні знаки у машини були з написом "Гросс". Звичайно, він взяв собі такий позивний. Хлопці його підтримали та навіть відправляли мені снаряди, де все було підписано за Гросса", - розповідає журналістам пані Катерина.

Фото: особисті фотографії Катерини Мотрич

Пошуки себе

Коли розпочалась повномасштабна війна, Олександр навчався на 3 курсі університету, однак жага до справедливості та бажання захистити свою родину не залишили йому вибору — хлопець робив усе можливе, аби долучитись до Збройних Сил України. Спершу його взяли до Сил територіальної оборони, пізніше до Військової служби правопорядку, а згодом до омріяної 3 штурмової бригади. 

"З першого дня війни він пішов в ТрО, а потім пішов служити у ВСП Біла Церква, він був стрільцем. Він говорив: "Я повинен боронити України". Ми всі відмовляли його, як і будь-які батьки. Олександру було лише 20 років, на той момент - 19. Однак згодом він пішов у 3 штурмову бригаду. Спочатку був стрільцем, а пізніше пройшов навчання на військового медика", - зазначає жінка. 

Загалом, ще з дитинства військові викликали у хлопця відчуття поваги. Більшість його родичів пов'язані з військовою справою. До прикладу, його дідусь – полковник в МВС, а мама працює у Національній поліції. 

"Він казав мені: "Мама, ну ти ж в перший день не втекла? Ти ж зустріла війну з автоматом у руках? Я буду таким, як і всі!", - переказує слова сина Катерина. 

Коли він приєднався до ТрО, то став частиною захисту — чергував на блокпостах, доставляв гуманітарну допомогу, ремонтував військові автомобілі. Про службу він мало розповідав. Згодом, коли ТрО почало розпадатися, він почав шукати новий шлях. Олександра не хотіли брати до армії, оскільки він був студентом. Однак хлопець продовжував наполегливо відвідувати співбесіди.

Фото: особисті фотографії Катерини Мотрич

Зрештою, його запросили до Військової служби правопорядку. Тут Гросс ходив у добові наряди, їздив різними містами. Згодом навіть здобув звання солдата. На цій службі він пробув з серпня 2022 року, але вже у січні 2023 року перейшов до 3 штурмової бригади. Його привабила особлива дисципліна — хлопці там не вживали алкоголю. "Хлопці тут такі ж, як я", — казав він.  

"Бувало, що ми не могли додзвонитись Олександру понад тиждень. Він не виходив на зв’язок. Саме тоді були сильні бої в Бахмуті. Ти не жив весь цей час, поки він не напише "+" у телефоні. Він постійно усім допомагав, рятував своїх побратимів – напевно, саме це на нього вплинуло. Окрім цього, він спробував бути координатором дронів. Ми усією родиною збирали йому на дрон. Також долучились наші друзі та знайомі. Але він не зміг далі працювати в цій сфері, оскільки мав проблеми із зором.  Хлопець згадав про свої здібності та вирішив бути медиком. Зателефонував мені та сказав: "Мама купуй усе потрібне і передавай на фронт, я буду рятувати людей". Там був дуже швидкий курс навчання. Він все опанував та став бойовим медиком у лютому 2023 року. Перед смертю його підвищили та дали звання старшого бойового медика", - поділилась спогадами мама Олександра. 

Фото: особисті фотографії Катерини Мотрич

За словами жінки, хлопець не вдавався у подробиці щодо подій на фронті, їй було достатньо почути від нього "Все добре. Я живий". Гросса нічого не зупиняло. Навіть після сильних поранень,  лікувався у госпіталі — і одразу на фронт. 

"Він чи настільки полюбив цю форму, те, що він допомагав багатьом...Олександр радів, коли завдяки його діям рятувались побратими. Він казав: "Це моя рідня — вони мої!". Навіть коли його відпускали на пару днів додому, говорив: "Мені потрібно до них, вони мене чекають", - зі сльозами на очах пригадує Катерина. 

Маленький талісман, що врятував життя

Ще у 18 років Олександр Довгий одружився з дівчиною на ім'я Катерина.  Згодом у них з'явилась донечка Дарина. Останній раз він її бачив, коли їй було 4 місяці, а загинув, коли виповнилось 8 місяців.

"Дехто питає: "Навіщо так рано?" Але, мабуть, такі люди щось відчувають. Він поспішав жити. Та все ж, я рада, що все склалось саме так, оскільки сьогодні я маю його частинку — Даринку. Дружина Катя була поруч із ним ще задовго до весілля. 28 серпня 2022 року народилася їхня донька.  Він завжди казав: "Моя дитина повинна жити у вільній Україні".

  Фото: особисті фотографії Катерини Мотрич

Мама загиблого героя розповіла журналістам історію про те, як її онука "врятувала" сина під час бойового завдання: "Коли Олександр вирушав на завдання, він завжди брав із собою маленькі шкарпетки своєї донечки, складав їх ближче до серця, ніби оберіг. Одного разу, перед важливим завданням, він поклав їх у свій рюкзак. Під час операції над його головою пройшли автоматні черги — весь рюкзак був прошитий кулями. Олександр дістав цілі шкарпетки , сфотографував їх і надіслав мені зі словами: "Доця мене врятувала".

Останній дзвінок

20 травня 2023 року о 18:50 він вийшов на зв’язок. Встиг сказати лише кілька слів: "Мамо, все добре. Нас виведуть". Перед тим на їхні позиції прилетіла ворожа артилерія. А вже наступного дня, 21 травня, рідні дізналися страшну звістку — його не стало. Час смерті — 19:00. Олександр знайшов ту єдину хвилину, щоб подзвонити рідним, хоча до цього вони його не чули кілька днів.

Фото: особисті фотографії Катерини Мотрич

"Того зловісного дня командир подзвонив його дружині Катерині, сповістивши, що Олександра більше немає. Їх було десятеро… і коли прилетіла авіабомба, ніхто не вижив. Вранці теж був обстріл, але трохи далі від них. Він навіть показував мені відео, де було видно, як їх накрило. Тоді уламок пройшов крізь його лоба під каскою. І навіть коли привезли тіло сина, цей слід був помітний. Ми говорили по відеозв’язку і він жартував: "Бачиш, мені по голові прилетіло, але я вижив". Наступного разу вже ніхто не вижив", - згадує пані Катерина. 

Жінка передає вдячність хлопцям, які ризикнули й витягли всіх загиблих. Завдяки їм, Олександр і його побратими спочивають на рідній землі й в близьких є можливість відвідувати їхні могили.  

"І досі не віриться. Це був такий шок, такий біль. Я дзвонила всім, кого знала, сподіваючись, що хтось скаже: "Це неправда". Але в понеділок прийшла офіційна звістка з військкомату. Привезли його у вівторок пізно ввечері. Я прийшла до моргу набагато раніше, ніби відчувала це. І ось з’являється автобус… Це важко описати, це дуже страшно", - ділиться мати загиблого.

"Лишається лише пишатися зі сльозами на очах. Я весь час думаю, що було б, якби все сталося інакше. Але, якби можна було повернути час, він би все одно зробив так само. Він був справжнім українцем. Він нікого не слухав — завжди робив так, як відчував: "Я повинен". Я пишаюся тим, що в мене був такий син", - говорить Катерина Мотрич. 

•  Антон Тупчій: історія про героя, який боронив Вугледар.
• "Не хвилюйся, я фартовий": історія захисника Антона Чикалюка
• "Красавчик" у ЗСУ: історія білоцерківського воїна Олега Шарієвського.