Герой, що не прагнув нагород: бойовий шлях Володимира Бондаря з Білоцерківщини (+ФОТО)

Про це повідомляє Еспресо: Біла Церква.

Після року перебування в армії він повернувся до буденного життя, а вже у 2014 році, коли розпочалась антитерористична операція, його мобілізували до 72-ї бригади. За словами жінки, про ті події чоловік мало згадував, але відомо, що він брав участь у боях під Волновахою та був нагороджений відзнакою Президента України. 15 березня 2015 року, після запеклого року боротьби та у свій день народження, демобілізований Володимир з іншими бійцями повернувся до Білої Церкви.

Фото: скриншот із відео Еспресо: Біла Церква

 "Чоловіка я знала ще з дитинства, можна сказати, адже ми навчалися в одній школі. Звичайно, я з ним не спілкувалася, бо він був старший за мене — він уже виходив гуляти, а я ще ляльками гралася. Після школи він повернувся з армії, і ми почали спілкуватися. Годинами розмовляли телефоном. 

І вже з 2010 року були у стосунках. Він узагалі ніколи нічого не розповідав, для нього це була велика таємниця — військова. Зараз я розумію, що він просто хотів уберегти нас від усіх тих подій і від тієї інформації, яку бачив і з якою стикався. Було дуже важко дізнатися, де він, з ким він, що саме робить", — розповідає дружина загиблого військового Ірина.

Фото: скриншот із відео Еспресо: Біла Церква

Після повернення з війни чоловік дуже прагнув знову повернутись до лав ЗСУ, але дружина переконала його залишитися вдома. Вони одружилися, в них народилося двоє доньок, яких Володимир називав своїми принцесами. А також почав разом з братом працювати укладальником тротуарної плитки. 

Був у цій сфері до початку повномасштабного вторгнення, а вже 26 лютого чоловік подався до військкомату. Його скерували до 8-го стрілецького батальйону, який спершу виконував  завдання на Київщині. Після звільнення перенаправили на Сумщину, а вже у 2023 році військовий Бондар опинився у Бахмуті.

Фото: скриншот із відео Еспресо: Біла Церква

 "Це були страшні дні — він по десять діб не виходив на зв'язок, і це було дуже важко. Коли вони з побратимами опинилися в оточенні, він їх вів. Після того, як потрапили в кільце, їм довелося перепливати річку. Це був лютий. І саме тоді він розповів, як вони перепливали ту річку — або туди, або в річку, або загинути", — згадує жінка.

Фото: скриншот із відео Еспресо: Біла Церква

Після виходу з пекельного Бахмута чоловік приєднався до 66-ї бригади. У її складі Мамай, такий позивний він мав, майже відразу вирушив на Луганщину. 35-річний захисник обіймав посаду головного сержанта механізованого батальйону. Як згадують його побратими, Володимир завжди піклувався про особовий склад і щиро переймався життям кожного з бійців. Але, на жаль, після майже року оборони позицій  5 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання, він загинув.

 "Останній раз ми спілкувалися з ним по відеозв’язку третього числа — він якраз заступав на позицію. Уже тоді було зрозуміло, що відбувається щось серйозне, бо він попросив покликати наших донечок, щоб зробити спільне фото… Як виявилося — останнє фото з ним. Після розмови він надіслав мені відеопривітання з днем народження, адже того дня ми святкували чотириріччя нашої донечки. А сьомого числа ми дізналися про його загибель... Діти розуміють, що татка більше немає, але він завжди поруч, оберігає їх, він — наш янгол-охоронець", — розповідає Ірина.

Фото: скриншот із відео Еспресо: Біла Церква

Згадувати про той момент Ірині надто важко й боляче. Адже тепер день народження назавжди переплітається з трагічною датою. Каже, його останньою волею було поховання у рідному селі, і дружина виконала це бажання. Також тепер портрет Володимира розміщений на Алеї Слави у Володарці.

 "Якщо говорити про справжню мрію, то він дуже хотів зробити щось для нашої громади. Його велике бажання — висадити горіховий сад, щоб дати роботу односельцям. Ще до повномасштабної війни вони разом із братом заклали на пророщування близько сотні горіхів. А коли зрозумів, що мрія може залишитися лише мрією, просив мене висадити їх у нашому селі — для людей. Потроху ми виконуємо його бажання: цієї осені вже посадили перші 30 саджанців", — поділилася дружина героя.

Фото: Еспресо: Біла Церква

І хоча за життя Володимир отримав не мало нагород, зокрема від Олександра Сирського за особисту хоробрість, а вже посмертно був відзначений Орденом "За мужність" та став почесним громадянином Білоцерківської громади — для нього це ніколи не було головним. Він стояв за свободу, за мирне небо над Україною. 

Як згадує його брат, Володимир був щирим, сміливим, з добрим почуттям гумору. А головне — завжди був готовий прийти на допомогу.

Фото: скриншот із відео Еспресо: Біла Церква

 "Нас було троє, але якось частіше ми проводили час удвох. Не те щоб тільки вдвох — просто більше часу разом, бо наші дружини — сестри, ми разом працювали. Як він казав: ми з дитячого садочка разом. Ну, як у кіно — бригада з дитинства. І ще тоді він казав: "Ким хочеш бути? Я — старший брат, моряк. А я — льотчик." А він відповідав: "А я буду козаком!" І от так і сталося — став козаком", — розповів брат загиблого військового Микола.

Історії інших захисників 

• Історія військового з позивним "Яра", який віддано захищав Україну.
• Командир взводу який вів у бій: пам'яті морського піхотинця Максима Шовенка.
• Книга пам’яті: історія воїна Дениса Устінова (Семенчука), який віддав життя за Україну.