Талановитий сапер та чуйний сім’янин: історія героїзму Олександра Товстонога

Майбутній захисник народився та навчався у селищі Портівське, Маріупольського району, однак після зустрічі зі своєю коханою Мариною переїхав до Білої Церкви.

Про цивільне життя військового, досягнення на службі та мрії журналістам телеканалу Еспресо: Біла Церква розповіли дружина загиблого Марина та сестра Катерина.

Військова справа у житті Олександра Товстонога

За словами дружини, Олександр Товстоног пішов служити за контрактом після того, як дізнався, що діти його знайомих отримали поранення. Згодом, їм ампутували кінцівки. 

"Ця історія дуже вразила Сашу і після цього він прийняв рішення піти воювати. Про свій намір він нікого не повідомляв. І коли він вже підписав контракт, перший час боялися говорити про це родичам та сусідам, оскільки у людей, які живуть у Донецькій області досить неоднозначне відношення до військових та політична визначеність. Тому перший рік багато односельців не знали, що він воює, задля безпеки його родини", - розповідає Марина.

Фото: особисті світлини Олександра

З 2016 року Олександр Товстоног служив у 54-й бригаді, пройшовши шлях від рядового солдата до командира саперної роти. Він брав участь у всіх боях бригади, служив у районі міста Мар’їнка, де під час бойового завдання зустрів початок повномасштабного вторгнення.

Олександр займався як замінуванням, так і розмінуванням. Він не обмежувався лише роботою в кабінеті, а разом зі своїми побратимами виходив на нульові позиції та брав участь у ближніх боях.

Як розповідають рідні, чоловік був створений для саперної справи та дуже надихався своєю роботою. 

"У 2017 році він розпочав навчання у Вищому навчальному закладі для здобуття офіцерського звання та кар'єрного зросту. Загалом він кайфував від своєї роботи. Вже коли почалося повномасштабне вторгнення, він весь час був на службі, я неодноразово просила його вирватися додому, відпочити, оскільки він був дуже втомлений, він мені сказав так: "У мене є великий досвід роботи, я знаю ділянку на якій працюю, я вчу хлопців та допомагаю їм. Якщо я буду відпочивати вдома та дізнаюся, що з моїми хлопцями щось сталося, я собі цього не пробачу. Ви у безпеці, я вас люблю, однак зараз я потрібен тут. Поки я на фронті, я можу допомогти хлопцям та навчити їх". Він справді навчав дуже багато молодих саперів та передавав свій досвід", - зазначила жінка.

Фото: особисті світлини Олександра з дружиною

Підтверджує ці слова сестра Олександра: "Він дуже горів військовою справою та любив те, чим він займався. Олександр постійно намагався підвищувати свою кваліфікацію і згодом став — сапером першого рівня розмінування. Щоб отримати цей рівень, у військового має бути певна кількість розмінованих, знешкоджених чи знищених снарядів. На рахунку Олександра їх тисячі. У більш спокійний час, під час ротації, Олександр їздив до Балаклії для розмінування територій. З початком повномасштабного вторгнення, після звільнення Лимана та Ізюма, він також приїжджав знешкоджувати міста, аби мирні жителі не стикалися з небезпекою. Він завжди прагнув допомогти комусь".

Фото: особисті світлини Олександра із сестрою

Про сім’ю та мрії: яким батьком був захисник?

Марина та Олександр познайомилися у 2017 році. Однак жінка знала його ще з часів, коли він працював у сфері металургії. Тоді їхнє знайомство "не склалося". Лише через півтора року, з другої спроби, вони почали спілкуватися, і це поступово переросло у серйозні стосунки.

До знайомства з майбутньою дружиною Олександр був у шлюбі, в якому народився його син. Згодом і Марина подарувала чоловіку сина Кирила, якому зараз 4 роки.

Олександр дізнався про вагітність дружини у День святого Валентина під час служби. Марина знала, що йому не можна дзвонити, тому відправила повідомлення: "Ти станеш татом".. І коли він вийшов з бойового завдання та прочитав СМСку — дуже зрадів.

Фото: особисті світлини Олександра з дружиною

"Ми завжди відкладали момент народження дитини, однак в останній момент я дізналася, що вагітна. Насправді такі  речі не потрібно відкладати. Я дуже рада, що в нас є син, оскільки не впевнена, що в нас була б ще можливість завести дитину. Також ми хотіли другого малюка та не встигли. Але я все ж радію, що ми наважилися та народили дитину", - поділилася кохана.

Під час вагітності Марини Олександр рідко бував удома, але пара завжди підтримувала зв’язок, особливо через відеодзвінки. Він брав участь у всіх важливих моментах її життя, хоча фізично перебував на службі. Та на День народження сина Олександр приїхав за три дні до пологів і увесь цей час був поруч із дружиною.

"Він був надзвичайним батьком: перше купання проводив він, весь час, коли він був вдома він проводив із сином та зі мною. Він намагався максимально віддаватися сім’ї та коли почалося повномасштабне вторгнення, через свою службу він почав більше приділяти часу своїй роботі, не так часто виходив на зв’язок. Влітку, в липні, він сказав мені, що це "дорога в одну сторону". Після цього я відчула, як він почав за можливості ще більше часу приділяти сім’ї, виходити на зв’язок, яким би він стомленим не був, які б не були ситуації — останні місяці він по максимуму віддавався", - згадує жінка.

У родині Олександр старався максимально залучатися до виховання сина та підтримки стосунків із дружиною. Вони планували другу дитину, а також завжди залишалися на зв’язку з рідними.

Фото: особисті світлини Марини

Наразі син знає про батька лише з фотографій і фізично не пам’ятає його, адже Олександр загинув, коли Кирилу було лише 2 роки й тиждень.

"Він знає, що тато на небі. Йому зараз 4 рочки, він не зрозуміє. Я намагаюся зберігати особисті речі Саші в окремій шафі. Навіть якісь його дрібнички, я не викидаю. Коли Кирило підросте, я йому все покажу та розкажу, щоб ці речі навіть зберегли запах Саші. Коли я сумую, я їх інколи дістаю, так понюхаю і потім їх ховаю назад у шафу, щоб запах не вивітрився. Коли настане момент, малий буде більш усвідомлений, я йому все покажу і передам певні речі", - розповідає Марина.

"Ціною власного життя не дав підірвати важливий міст": як загинув Олександр Товстоног?

Олександр Товстоног загинув 19 жовтня 2022 року. За день до цього він, як зазвичай, спілкувався телефоном, хоча запевняв, що наступного дня у нього буде важкий день і він хоче трохи відпочити. Під час розмови з жінкою вони обговорювали плани на майбутнє, зокрема народження другої дитини та будиночок в селі біля маленького ставочка. Сім’я розглядала варіанти в межах Білоцерківського району. На наступний день після цієї розмови Олександр не вийшов на зв’язок.

"Такі ситуації бували, тому як на "0" не завжди ловить зв’язок, інколи він лишався там з ночівлею. Я переживала, але заспокоювала себе, що все буде як завжди та на наступний день він вийде на зв’язок. Наступного дня о 08:30 мені подзвонив невідомий номер, я підняла слухавку, представився офіцер 54-ї бригади, далі він почав говорити і я все зрозуміла…далі все як в тумані", - пояснює Марина.

Фото: Еспресо: Біла Церква

За словами рідних, лише одна людина стала свідком цієї події. Тоді був касетний обстріл артилерійських снарядів і він припав на міст, який був замінований. Олександр підняв снаряд, поніс його на певну ділянку поклав його і снаряд здетонував. Його смерть була миттєвою. 

"Дуже не хотілося в це вірити, оскільки він вже стільки воював, а одна помилка забрала життя моментально. Зранку мені зателефонувала його дружина Марина, вона була досить мовчазна, запитала мене чи можу я кудись відійти, щоб мене ніхто не почув та повідомила, що Саша загинув. Мені було дуже важко це усвідомити, оскільки повірити тому, що це стало саме з ним було неможливо. Перші пів року, я лягала спати, закриваю очі та в мене у вухах оце "Саша загинув". Це було надзвичайно не просто. Я приїжджаю до нього на цвинтар і зрозуміти, те що він знаходиться на 2 метри нижче за мене - це нереально. Мені простіше зрозуміти, що він десь далеко, на завданні, кудись поїхав. Легше вірити в те, що він десь є, однак з ним немає зв’язку", - згадує сестра загиблого.

Смерть свого чоловіка Марина усвідомила лише з часом, оскільки у шлюбі із військовими немає ефекту "порожньої квартири". 

"Я звикла, що мій чоловік постійно десь на службі та на виїздах. Я не відчувала того, що його немає поруч зі мною. Така доля жінок військових, що ми дуже багато часу проводимо на самоті. У мене просто замовк телефон…ось і все. І перший час у мене було враження, що Саша просто поїхав на черговий виїзд. Ось-ось він подзвонить. Якщо ставалися якісь події, у мене була думка, от би зараз подзвонити Саші та розповісти, як все відбулося, потім я ловлю себе на тому, що його немає… Він вже не зателефонує і я йому теж. Це проходить з часом. Біль ніколи не пройде, рана на душі не загоїться. Ти просто знаходиш сили жити далі… Сама собі не можу пояснити звідки вони взялися", - розповідає дружина Олександра.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Наразі жінка активно займається волонтерством та підтримує своїх близьких, які захищають Україну від ворога.

"Я не можу брати зброю до рук, але я можу купити дрона, яким потім військові уб’ють росіян, які несуть небезпеку для моєї країни, моєї дитини та інших українських військових", - зазначає жінка.

"Я отримаю Героя України – не знаю, при житті чи посмертно, але я так відчуваю"

Про те, що бригада подала Сашу на нагороду, Марина дізналася на похороні.

"Ми не готували петицій. Саша загинув у жовтні 2022 року, а нагороду вручили вже в грудні 2023-го. Це було несподівано. Однак я вдячна, що його внесок оцінили", – говорить Марина.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Згадуючи перше побачення у 2017 році, вона ділиться незабутньою розмовою: "Саша тоді сказав мені: "Знаєш, у мене таке відчуття, що я отримаю Героя України. Правда, не знаю, при житті чи посмертно, але я так відчуваю". Я важко сприймала гумор на тему смерті та подумала: "Що він таке говорить? Як можна так жартувати?".  

Фото: особисті світлини Марини

Вручення нагороди відбулося в Маріїнському палаці, де президент особисто передав Марині почесну відзнаку.

Смішний, добрий та справедливий: яким рідні запам’ятали героя?

Сестра загиблого Катерина розповіла журналістам, що останні роки вона надзвичайно зблизилася із братом. Олександр завжди підтримував її та давав гарні життєві поради. Та все ж найкраще, за її словами, його описує прикметник "незрівнянний", оскільки саме таким його вважають рідні та знайомі.

"У всіх соціальних мережах Саші, де знаходилася стрічка розповісти про себе він писав: "Незрівнянний". І він справді був таким. Таких як він людей не буває. Всі різні, а в нас він був незрівнянний. Він був дуже гарним та класний в ролі брата, чоловіка, батька, сина, онука.  Його втрата залишила нам рану на серці, яка ніколи не заживе", - розповідає дівчина.

Фото: особисті світлини Олександра

Марина згадує Олександра як сміливу та творчу людину. З дитинства він поєднував заняття бойовими мистецтвами із захопленням вокалом. У Маріуполі Олександр мав власний гурт під назвою "Радість". Його голос зачаровував, а артистизм робив його зіркою шкільних концертів та КВК. Його неперевершене почуття гумору залишило теплий слід у серцях багатьох – побратими й досі з усмішкою згадують його жарти.

Енергійним, добрим, оптимістичним і харизматичним згадує свого чоловіка Марина.

"Правду кажучи, у цій війні найчастіше воюють ті, кого називали учнями із задніх парт: хулігани та задири-добряки. Саша завжди був дуже позитивним. У школі він брав участь у всіх заходах, дискотеках, а також сільських бійках. Він був надзвичайно непосидючий і мав багато пригод. Де б він не з’явився, завжди знаходив нових друзів і знайомих. Коли ми переїхали до Білої Церкви, він нікого там не знав, але вже за кілька тижнів у нього було повно знайомих та зв’язків. Я, наприклад, навіть своїх сусідів не знаю. Він був дуже харизматичний і темпераментний. Можливо, саме цим ми та доповнювали одне одного: я спокійна, а він більш емоційний", – згадує Марина.

• Від автолюбителя до бойового медика: історія незламного військового Гросса.