"Ми не в гостях" - як родина з Донецька укорінилася в Білій Церкві
Багато родин змушені залишати свої домівки через війну заради безпеки сім'ї. Історія жінки з Донецька показує, що переселенці можуть стати невід'ємною частиною та опорою громади
Журналістка Еспресо:Біла Церква поспілкувалася з Наталією Редько, яка поділилася своєю історією переїзду, початку нового життя та адаптації у громаді.
Війна забрала дім, але не віру в майбутнє в новій громаді
Наталя Редько народилася і виросла в Донецьку, місті з багатою історією її родини. Вона завжди знала, звідки її корені, адже старші покоління передавали сімейні історії: про примусове переселення предків, греків, із Криму за Катерини II та їхнє поселення в районі Маріуполя/Північного Приазов’я, про життя в промисловому Донецьку та про сильних жінок у роді.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква
"Мені дуже боляче було переїжджати з рідного міста, бо родина - це все, це своє місто, це твоє життя", - пригадує Наталя.
Серед жінок роду Наталії була Парасковія Ангеліна, яка прославилася як перша в СРСР жінка-трактористка. У 1930 р, долаючи гендерні стереотипи й спротив сім’ї, вона успішно закінчила курси трактористів у селищі Старобешеве на Донеччині та в 1935 р. створила першу жіночу тракторну бригаду.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква
До війни життя родини Наталії було забезпеченим: власне житло, бізнес. Діти росли у комфорті, старший син займався футболом, а молодший навчався ходити. Але у 2014 р. все змінилося - стрілянина в місті змусила їх шукати безпечне місце.
"Ми тоді як і всі виїхали в Запорізьку область, думали, що це буде як в Слов'янську, що визволять місто, ми всі повернемось додому" - розповідає Наталія Редько.

фото: Еспресо: Біла Церква
Провівши кілька місяцівстані напруги та невизначеності, родина зрозуміла, що залишатися тут більше немає сенсу. Умови були важкі: гроші швидко закінчувалися, теплого одягу не було, а діти постійно мерзли та хворіли. Старшому сину потрібно було ходити до школи, а молодший відчував усі тяготи холодного та шумного середовища. Кожен день став викликом, і тоді сім'я прийняла непросте рішення рухатися далі, шукати безпечніше та більш комфортне місце для життя і відновлення сім’ї.
Перший переїзд родини на Київщину привів їх у Володарський район. Вибір цього місця був продиктований кількома важливими факторами: старший син Наталії з дитинства грав у футбольному клубі "Шахтар", і саме тоді команда вирушила на збори до Туреччини, тож родина вирушила зустріти його. Крім того, у районі жили родичі чоловіка, що давало відчуття підтримки в перші місяці нового життя.
Син Наталії продовжував свій футбольний шлях і незабаром отримав запрошення до київського футбольного клубу "Арсенал". Спочатку він жив у тренувальному пансіонаті, проте незабаром виникли труднощі і місця для прожиття не залишилося.
У цей складний момент допомогу запропонувала мама приятеля сина по футболу. Вона взяла хлопця до себе в 1-кімнатну квартиру, маючи 2 власних дітей, і прийняла його жити на цілий рік, навіть не знаючи Наталію особисто.
"Вона подарувала нам безцінний час, щоб не втратити його шансів на майбутнє у футболі та стала надійним другом та підтримкою назавжди, ми досі спілкуємося", - згадує Наталя.
Щоб вирішити житлове питання більш стабільно, родина згодом купила власну квартиру у с. Щасливе, де проходили тренування юнака. Туди перевезли маму чоловіка та сина, аби він міг без перешкод відвідувати тренування.
Сама ж родина у Володарському районі прожила 5 місяців, а потім переїхали до Білої Церкви, де почали поступово відновлювати бізнес і шукати стабільніше житло, намагаючись заново побудувати своє життя з нуля.

фото: фейсбук-сторінка Володарської громади
Хоч квартир у місті здавалось багато, знайти житло для родини було складно - дехто з орендодавців насторожено ставився до переселенців із Донецька.
""Найболючішим було навіть не те, в яких умовах доводилось жити, а те, що ми відчували до себе недовіру, хоча ми акуратна родина, звикла до порядку і певного рівня життя. Нам було важливо просто мати дах над головою, і ми були готові зняти житло в будь-якому стані, щоб уже самостійно зробити його затишним і зручним"- зазначає Наталія.
Читайте детальніше: Без собак, дітей та ВПО: чи можливо знайти житло в Білій Церкві
На щастя, їм пощастило зустріти господиню, яка сама пережила складні часи і зрозуміла потреби переселенців. Вона здала родині квартиру, де вони прожили 5 років, поступово облаштовуючи своє життя і почуваючись спокійно, без постійних переїздів чи конфліктів із рієлторами. Це стало першим стабільним пунктом у новому місті та справжньою перепусткою до поступового відновлення звичного ритму життя.
Нове життя на новому місці - маленькі перемоги великої родини
Після поселення на зйомну квартиру родина Наталії опинилася перед складним викликом - відновлення бізнесу майже з нуля. Весь процес ускладнювався тим, що обладнання доводилося перевозити з Донецька розібраним частинами.
"Якщо якусь частину обладнання не пропускають на блокпосту, то решта деталей, які вже вдалось переправити, ставали марними", - згадує Наталія.
Велике значення у відновленні бізнесу мала допомога партнерів, які раніше співпрацювали з їх виробництвом у Донецьку. Вони допомогли з виставковими зразками та обладнанням для магазину. Зрештою по продажу металопластикових вікон та дверей відновили у Білій Церкві. Вивчили ринок збуту, знайшли нових партнерів та постачальників, створили ділерську мережу.
Кілька разів жінка вирушала назад до Донецька, щоб підтримати батьків та родича, які через фізичні обмеження не могли виїхати. Кожна поїздка перетворювалася на випробування через суворі перевірки на блокпостах, довгі черги, фільтраційні табори, невизначеність і тривогу.
Зараз її батьки вже поруч - вони переїхали до Білої Церкви, і вся родина знову разом. Вона вважає, що це найкращий показник: якщо їй вдалося перевезти сюди всю сім’ю, значить, Біла Церква справді є місцем добра, тепла і чогось по-справжньому світлого.
"Мені було важко усвідомити, що місто вже не те, що залишилося в пам’яті. Багато вулиць спустошені, знайомі будівлі порожні, і здається, ніби все життя, яке ми залишили, зникло. Багато переселенців не бачать своє місто після від’їзду і не уявляють, що воно спустошується настільки швидко. Мені стало зрозуміло, що назад дороги вже немає, і колишній Донецьк ніколи не буде таким, як раніше", - ділиться Наталія.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква
Згодом родина зважилася на ще один непростий крок - продала все, що могла, аби зібрати кошти на власне житло. Для Наталії Біла Церква стала не просто містом, де довелося починати спочатку, а простором, у якому вона по-справжньому відчула себе потрібною. Тут родина відновлювала справу, платила податки, створювала робочі місця й поступово вбудовувалася в життя громади. Внутрішньо переміщені люди не "тимчасові" - вони приносять із собою досвід, відповідальність і готовність працювати на розвиток місця, яке стало їхнім новим домом.
Самореалізація внутрішньо переміщених людей на місцевому рівні
З часом для Наталії питання виживання поступилося іншому - як знайти себе в місті, яке стало новим домом, і бути в ньому по-справжньому корисною. Особистий досвід втрати, переїзду та початку з нуля сформував у ній чітке переконання: адаптація - це не лише про житло чи роботу, а про відчуття власної потрібності та участі в житті громади.
"Найважче - не відсутність грошей чи документів. Найважче - відчуття, що ти ніби зайвий, що ти тут тимчасово. А людині потрібно знати, що вона має право на це місто і на своє місце в ньому", - говорить Наталія.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква
Саме тому вона долучилася до роботи з внутрішньо переміщеними людьми та діяльності Центру ВПО в Білій Церкві. Наталя є головою Ради з питань ВПО в місті Біла Церква. Для неї Рада з питань ВПО - це інструмент, завдяки якому Білу Церкву можна зробити більш видимою та впізнаваною на рівні всієї України.
"Ми не просто підказуємо, куди звернутися. Ми намагаємося повернути людям віру в себе - що вони можуть працювати, відкривати справу, бути корисними і тут", - пояснює вона.
Читайте детальніше: Від житла до меддопомоги: масштабна підтримка захисників і переселенців
Наталія переконана: внутрішньо переміщені особи поступово стають повноцінною частиною місцевих громад. Вони працюють, відкривають бізнеси, сплачують податки, долучаються до громадських ініціатив і формують нові зв’язки у місті. Для Білої Церкви це не виклик, а ресурс розвитку.

фото: Еспресо: Біла Церква
"Ми не приїхали просто перечекати. Ми тут живемо, працюємо, виховуємо дітей і вкладаємося в місто так само, як і місцеві мешканці. Переселенці - це не тягар, це люди, які хочуть і вміють будувати", - наголошує Наталія.
Її власний шлях - від розгубленості після переїзду до активної участі в житті громади - став прикладом того, як особистий досвід може перетворитися на суспільну цінність. Для Наталії самореалізація сьогодні - це не лише про професію, а про здатність змінювати середовище довкола себе і допомагати іншим відчути: новий дім можна не просто знайти, його можна створити разом.
Переселенці не приходять у громаду з порожніми руками - вони приносять досвід, робочі ідеї, відповідальність і бажання бути корисними. А місцеві жителі, відкриваючись до цих людей, отримують сусідів, партнерів, друзів. Бо справжня громада народжується там, де є взаємна повага, людяність і готовність будувати спільне майбутнє разом.
- Актуальне
- Важливе