Сторінки історії, які варто знати: яку роль Біла Церква ХХ ст. мала у становленні України як держави

В інтерв'ю журналістці сайту Еспресо: Біла Церква історик і краєзнавець Сергій Бурлака детально розповів про події, що значно вплинули на наше теперішнє та подальше майбутнє.

фото: Еспресо: Біла Церква

Особливе місце в історії посідає Біла Церква ХХ століття — місто з багатонаціональним населенням, де українська ідея змушена була виборювати своє право на існування.

"Біла Церква мала дуже строкате населення, де чисельно переважали євреї — від 60 до 70 відсотків у самому місті (без околиць, мається на увазі, без Заріччя, Ротка, Олександрії). 

Другими за чисельністю були українці, приблизно рівні частки населення припадали на росіян і поляків", - зазначає на початку інтерв'ю пан Сергій.

фото: bila-tserkva.in.ua

Від Центральної Ради до Січових Стрільців: початок боротьби білоцерківців

Безумовно, у такому мультинаціональному середовищі було складно просувати українську ідею, проте особливу роль відіграла білоцерківська "Просвіта". Вона стала не лише осередком поширення знань про українську культуру, мову та історію, а й елементом державотворення.

"Власне кажучи, як і в цілому в Україні, відродження "Просвіти" відігравало роль не лише як форпост поширення знань про українську культуру та історію, мову, а й як осередки створення бібліотек, театру тощо. 

Але "Просвіта", більше того, стала елементом будівництва держави. Саме через неї в певній мірі формувався склад Центральної Ради", - зазначає історик.

Головним організатором "Просвіти" у Білій Церкві був Модест Пилипович Левицький, лікар залізничної лікарні. У березні 1917 року він ініціював відновлення  діяльності місцевого осередку. До роботи активно долучилися вчителі гімназії та інших навчальних закладів міста, поширюючи знання та ідею українськості.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

Робота просвітян відбувалася в умовах постійного тиску. В червні того самого року поліція Тимчасового уряду провела обшуки в оселі Левицького та в самому приміщенні осередку. Незважаючи на це, білоцерківські просвітяни організували близько 60 осередків у навколишніх селах, що суттєво зміцнило українську мережу впливу.

Велике значення у той час у боротьбі за державність також відіграли Січові стрільці, які у 1918 році розміщувалися в місті. Казарми, що були неподалік залізничного вокзалу, не збереглися, але спогади очевидців розкривають атмосферу того часу.

Багато місцевих молодих людей влилися до складу військових підрозділів і продовжували боротьбу національного визволення. У цей час їх очолювали Євген Коновалець та Андрій Мельник, які стали засновниками Української військової організації (УВО), а згодом — Організації українських націоналістів.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

"Недарма у Білій Церкві є вулиці Січових Стрільців, Євгена Коновальця, Андрія Мельника та Василя Вишиваного (нащадка королівської династії Габсбургів в Австро-Угорщині, який невдовзі очолив підрозділ Січових Стрільців). Це — їхня заслуга", — підкреслює краєзнавець.

Мрії та репресії: "Козача Рада" в Білій Церкві

За словами Сергія Бурлаки, "Козачу Раду можна назвати організацією мрійників. Вони планували поділити Україну на окремі регіони, сформувати фронти, видавати газету — проте більшість задумів залишилися нереалізованими.

В реальності їм мало що вдалося зробити. Але сам дух боротьби й організаційні наміри мали величезне значення для українського визвольного руху.

фото: bila-tserkva.in.ua

Організація налагодила зв'язки з повстанськими загонами в Україні та з Партизансько-повстанським штабом в екзилі (у Польщі), розробила план збройного повстання на весну 1922 року, встановила контакти з окремими радянськими службовцями, які постачали зброю та важливі документи.

Однак швидке втручання більшовицьких каральних органів зламало надії "Козачої Ради". 

"У матеріалах архівно-кримінальної справи про розробку "Козачої Ради" в останньому абзаці було написано, що, здійснюючи масові арешти учасників підпільної організації, більшовики прагнули себе "убезпечити" від майбутніх антибільшовицьких повстань. 

Тобто таким чином зачищали тих українців, які й надалі були здатні чинити опір", - пояснює історик.

Символічно, що серед 600 арештованих осіб 107 були мешканці Білої Церкви, а серед 47 розстріляних — 21 білоцерківець. Це був найчисельніший арешт білоцерківців за весь час радянської влади.

фото: Еспресо: Біла Церква

Таким чином "Козача Рада" стала знаковою організацією для міста: вона продемонструвала, що українська ідея, навіть у найскладніших умовах, здатна мобілізовувати людей і створювати мережі опору.

Нагадаємо, що 2 серпня у кінотеатрі ім. Олександра Довженка відбулася презентація науково-популярного фільму "Не знищені. Козача рада Правобережної України".

Підпілля, просвіта та повстанці: визвольний рух 1941–1951 років

За словами історика, історія українського визвольного руху у Білій Церкві простежується як безперервний ланцюг — від 1920-х років до середини ХХ століття.

"Серед арештованих осіб, яких звинувачували в участі в "Козачій Раді", був Микола Свиридовський. На той час, у 1922 році, це була зовсім молода людина. 

Його ж у 1944 році арештували радянські каральні органи за звинуваченням вже в участі в Організації українських націоналістів бандерівського напряму", - наголошує Сергій Бурлака.

У 1941 році, після окупації німцями Білої Церкви, на короткий час відродилася "Просвіта", почали діяти українські культурні осередки та молодіжні організації. Для багатьох молодих людей було несподіванкою почути знову сторінки історії, ідеї Грушевського, Крип’якевича, які радянська влада забороняла.

З початку окупації українські націоналісти діяли у місті діяла майже легально, але після проголошення Акта відновлення Української держави у Львові німці розпочали репресії. Частина націоналістів пішла у підпілля, багато з них віддали життя у боротьбі з нацистами.

У січні 1944 року, після поновлення радянської влади у місті, каральні органи знову почали переслідування українських націоналістів. У Білій Церкві діяло підпілля ОУН, а вже 1945 року відбувся гучний процес проти 30 учасників організації, більшість з яких були місцевими мешканцями.

"Мало хто знає, що останній бій на території Білоцерківщини відбувся 7 липня 1951 року. Це сталося в селі Ожегівка Володарського району", - розповідає дослідник.

У травні 1951 року троє молодих учасників Української повстанської армії прибули у Білоцерківський район. Це були Михайло Криса "Кобзар", Володимир Скоренький "Богун" та Віталій Мельник "Орлич". Вони прийшли з території сучасної Хмельниччини.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

Їхньою місією було знайти серед місцевого населення людей, ладних підтримати українську ідею боротьби за незалежну державу навіть у таких складних умовах. 

"Кобзар" залишив щоденники, які згодом опинилися в архіві КДБ і довгий час залишалися засекреченими. Нині ці матеріали стали доступними для українських дослідників.

Спершу повстанці не розкривали своїх справжніх намірів, але з часом відверто заявляли місцевим жителям: "Ми — бандерівці, наш керівник Степан Бандера, і ми боремося за Українську Самостійну Соборну Державу". Попри небезпеку, люди їх підтримували.

Зрештою, вони зіткнулися з представником НКВД. Коли той намагався їх убити, повстанці випередили його. Після цього почалося переслідування. І вже 7 липня 1951 року у селі Ожегівка Володарського району їх наздогнали.

У цьому бою загинули повстанці Володимир Скоренький "Богун" та Віталій Мельник "Орлич". Місцеві очевидці згадували, що "справжня війна була", а хлопці билися до кінця.

Історик підкреслює, що їхня мета була проста й велична — не дати загинути ідеї української державності.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

На зламі 1940-х — на початку 1950-х років очільник ОУН і УПА Роман Шухевич висунув гасло "Обличчям на схід". Цим він підкреслив необхідність активізації діяльності підпілля у східному напрямку.

Сергій Бурлака також процитував звернення провідника до зв’язкової, яке особливо відображає дух часу:

"Можливо, Ваше життя там не буде легким. Але мета, з якою Ви їдете, виправдовує усі труднощі. Якщо Вам вдасться зробити те, що я накреслив — Ваша робота буде варта більше, ніж смерть тисяч наших повстанців".

За словами дослідника, саме завдяки цим прикладам сьогоднішні українські воїни черпають силу з історії попередників, які віддали життя за волю і свободу України.

"Відродження української ідеї, українського духу боротьби за самостійність відбулося саме у ХХ столітті. І ця боротьба, якщо й переривалася, то лише на дуже короткий час.

Кожне покоління українців, зокрема й білоцерківців, черпало натхнення для цієї боротьби в українській історії, мові, культурі, в самому прагненні жити вільно й незалежно на Богом даній землі", - підсумовує краєзнавець.