Безстрашні "Чорні Запорожці": історії захисників, які без жодних сумнівів стали на захист Батьківщини

Однак попри тяжкі удари ворога, незламна боротьба наших захисників продовжується, а надія на мирне і світле майбутнє не згасає.

Одним із тих, хто став на захист Батьківщини в найскладніший момент, є 72-га окрема механізована бригада імені "Чорних Запорожців".  

Так, з  2014 року бригада брала участь у боях на сході України, зокрема на російсько-українському кордоні та в Приазов'ї, а взимку 2016 року обороняла Авдіївку. Натомість з початку повномасштабного вторгнення у 2022 році бригада захищала Київ, брала участь у боях за Мощун та продовжила боротьбу на Донбасі.

Своїми спогадами про початок повномасштабної війни та бойовими історіями "Чорні Запорожці" поділилися із журналістами Еспресо: Біла Церква.

"Я не хотів, щоб мої діти бачили війну. Але так сталося, що побачили" - Сергій "Бек"

Як згадує військовослужбовець у відставці Сергій із позивним "Бек", 24 лютого, не зволікаючи, він долучився до лав ЗСУ. Саме цього дня чоловік перебував на роботі в Києві та мав зранку повернутися до своєї сім'ї в Харків, але не встиг.

"Я вже був на вокзалі. Добратися до Харкова, де була моя родина, було неможливо... Передзвонив побратиму, який був прикордонником. Він сказав: "Я йду на Бучу, у військкомат". Я приїхав до нього, і ми вирушили пішки. Спочатку ми хотіли йти прикордонниками, але нам сказали: "Хлопці, ЗСУ — все"... Було багато емоцій, нервів. А потім нам сказали: "Поїдете в 72-гу". Ми з побратимом подивилися один на одного і сказали: "Ну, в 72-гу, так в 72-гу". Тоді ми мало що розуміли, бо в ЗСУ не служили, ми були прикордонниками. І так ми потрапили туди, а 25-го вже були в Білій Церкві", — розповідає Сергій.

Читайте також: Славетна 72 бригада ім. "Чорних Запорожців": що пропонують рекрутам?

Фото: Еспресо: Біла Церква

За його словами, коли вони приїхали до Білої Церкви, їх переодягли, скомплектували та відправили до Борисполя, звідки зранку надійшла команда: "Їдемо на допомогу 2 батальйону, 5 рота". І так вони потрапили на Мощун.

"Взагалі було страшно, бо порівнювати АТО і повномасштабну війну важко. Тоді не було таких літаків, щоб танки прямо валили… Такої навали не було. Так, досвід був, але було важко. Та все ж, попри страх, була така жага розірвати ворога, бо те, що творилося, важко передати словами", — згадує військовий.

У той час, поки Сергій гнав загарбників із Київщини, його родина залишалася в Харкові. Близько 18 днів вони провели в підвалі, а потім побратими Бека зі "Спілки ветеранів АТО" допомогли їм виїхати на Західну Україну. Зрештою, пів року тому чоловік забрав їх до себе.

"Сильно переживав, бо на той час вони вже були у підвалі, двоє дітей і дружина. Я їм говорив: "Не переживайте, я доберуся". Але так сталося, що не зміг. Тому свій військовий шлях у ЗСУ я почав уже з Мощуна", — додає Сергій.

З позитивного він згадує мужність місцевих мешканців Київщини, які, попри жахи війни, не залишалися осторонь і всіма силами підтримували військових.

"Місцеві в цих районах дуже нам допомагали: і підвозили, і продукти. Обстріли тривають, а вони приїжджають і кажуть: "Хлопці, вареники гарячі". Допомагали чим могли", — з теплою усмішкою поділився захисник.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Варто зазначити, що Сергій захищає Україну від окупантів ще з 2014 року, і його шлях у боротьбі за країну розпочався одразу після того, як ворог захопив Крим. Не вагаючись, він кинувся шукати будь-які способи стати на захист своєї Батьківщини. Близько трьох тижнів чоловік щодня ходив до військкомату та дзвонив по всіх номерах, що йому давали, не зупиняючись навіть після невдач. І ось він досяг свого — 1 квітня він уже був у харківському загоні, пройшов підготовку і вирушив на допомогу Луганському прикордонному загону.

"У 2013 році я вже усвідомлював, що якщо не зупинити ворога там, він прийде сюди. Відстань від Харкова до Росії не велика. Я розумів, що потрібно зупинити його одразу, бо якщо не зупинити — він прийде сюди. Я не хотів, щоб мої діти бачили війну. Але так сталося, що побачили", — з сумом зазначив боєць.

Проте у 2015 році Сергій був демобілізований і отримав ІІІ групу інвалідності через важку контузію та потрійний перелом, два з яких зі зміщенням.

"Потім шпиталі, шпиталі… Загострення. Перевели з одного шпиталю в інший, потім назад, і так і списали. Потім я вже просто працював, бо не міг йти, мав групу, а у 2019 році, коли вже була можливість повернутися, не встиг, бо працював", — розповів Сергій.

Наразі Бек вже не займає жодної посади, оскільки з 8 січня 2025 року перебуває у відставці. До цього він був інструктором взводу інструкторів.

Читайте також: Вистояли, бо були єдиним цілим. Билися, щоб Україна була.

"Я не міг не піти. Я розумів, що повинен бути в перших рядах" - Костянтин "Живий"

Не зміг стояти осторонь й інструктор 72-ї окремої механізованої бригади імені "Чорних Запорожців" Костянтин із позивним "Живий". Наразі він займається підготовкою новобранців безпосередньо до виконання бойових завдань, проте свій бойовий шлях розпочав ще задовго до повномасштабного вторгнення.

Фото: Еспресо: Біла Церква

Костянтин брав участь в АТО у 2015–2016 роках, і, розуміючи, яка відповідальність ляже на його плечі 24 лютого 2022 року, був готовий стати на захист своєї Батьківщини.

"Після 2016 року відбулася демобілізація, я жив цивільним життям, але все ж мав відчуття, що війна не закінчиться, і рано чи пізно нам доведеться повернутися", — поділився своїми думками Костянтин.

Неминучий наступ він передчував, тому 16 лютого відправив свою сім'ю в Словаччину до матері. Сам же чоловік спакував речі та просто чекав. Вже зранку 25 лютого він вирушив до місцевого військкомату.

"Я не міг не піти. Я розумів, що повинен бути в перших рядах. Тут не йдеться про честь чи героїзм, це просто банальна логіка: я знаю, що робити, я вмію. Ну хто, якщо не я? Саме такі люди мали першими прийняти бій. І коли мене відібрали, нам повідомили, що я маю охороняти спецоб’єкти, а насправді залишили у військкоматі. І це була трагедія на той момент… Я рвався, скандалив майже кожен день, поки не добився свого. Мене перенаправили до 72-ї бригади, і вже звідти я вирушив на Донеччину, на напрямок Нью-Йорк, де виконував свої бойові завдання на передовій", — згадав "Живий".

Фото: Еспресо: Біла Церква

За словами Костянтина, попри великий досвід співпраці з підрозділами різного рівня підготовки, коли він пішов у відрядження з 72-ю бригадою, він побачив справжніх "козаків", які були професіоналами своєї справи.

"Ці люди знали, що роблять, як це робити, і я зрозумів, що війна — це дуже комплексне явище. Якщо ти вмієш і знаєш, як діяти, це працює. Я зараз не кажу, що війна — це добре. Війна — це біда. Але це також велика наука, яка потребує багатьох знань. Тоді я відчув гордість і віру, що все не безнадійно", — зауважив Костянтин.

• Третя річниця повномасштабного вторгнення: історії незламних жінок, які віддають останнє заради перемоги.