"Мам, мені страшно, коли ти плачеш": шлях з окупації до Білої Церкви

Журналістка Еспресо:Біла Церква поспілкувалася з членкинею Ради ВПО Юлією Робак і дізналася, як вона разом із сином виїхала з окупації на Херсонщині та почала життя в новій громаді.

Вимушений переїзд та перші кроки в новій громаді

Майже рік Юлія Робак із сином провела під окупацією у місті Таврійськ на Херсонщині. Щодня доводилося переживати обстріли, ремонтувати пошкоджене житло і шукати безпечні місця.

Раніше будні були звичайними: школа, робота, повсякденні турботи, а війна перетворила їх на постійний страх. Навколо руйнувалися будинки, пустіли вулиці, зникали базові послуги, магазини працювали із перебоями, а дитячі майданчики залишалися порожніми.

Юлія намагалася підтримувати свого 10-ти річного сина, водночас залишаючись моральною опорою для нього, щоб дитина не відчувала паніки. Вони разом садили квіти, читали книги і намагалися зберегти щоденну рутину, створюючи хоч маленькі острови стабільності в хаосі.

З часом страх і небезпека ставали критичними. Рідні Юлії закликали її до себе на Київщину, проте залишити дім було надзвичайно важко - залишався дах над головою, спогади, речі, що мали цінність для сім’ї. Рішення переїхати вимагало мужності, адже треба було залишити рідну землю і почати все з нуля.

"Покинути дім було наче виїхати самому, а серце залишити на Херсонщині. Після влучань у будинок батьків ми дивом залишились живі й цілі. Дах був пошкоджений, уламки пробили вікна і стіни, меблі теж постраждали. Ми полагодили дах, закрили вікна плівкою і поїхали", - ділиться жінка.

фото: особистий архів Юлії Робак

Переїзд до Білої Церкви став вимушеним, але необхідним кроком. Новий дім у сестри та її родини став фізичною підтримкою і емоційною: допомога у побуті, спільні обіди, присутність рідних, які створювали відчуття дому. Діти почали тренування з боротьби, що давало можливість не лише фізичної активності, а й адаптації в новому середовищі.

Юлія поступово відкривала місто, його простори та можливості для переселенців. Вона відвідувала культурні заходи, знайомилася з місцевими жителями і шукала способи бути корисною громаді.

"Ми по черзі возили дітей на тренування, поки вони займалися, я гуляла біля річки, насолоджувалася природою і відпочивала від роботи. Мені хотілося зробити свій вклад у розвиток міста. Так я прийшла до Спасо-Преображенського собору і почала співати - відтоді у мене є своя місія і колектив, я почуваю себе частиною громади".

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

Завдяки підтримці родини і місцевої громади Юлія змогла відчути перші ознаки стабільності. Діти отримали можливість займатися спортом і соціалізуватися, а вона - реалізувати себе через волонтерство та творчість, поступово знаходячи баланс між минулим досвідом і новим життям у Білій Церкві.

Віра, сила і нові можливості у громаді

Перші місяці в Білій Церкві були присвячені адаптації: організація побуту, соціальна інтеграція, знайомство з новими правилами міста. Юлія знаходила сили у віруванні та відповідальності за дитину. Вона пояснювала синові ситуацію, намагалася залишатися моральною опорою, не показувати паніки, і водночас шукала способи зберегти внутрішній баланс.

"Коли ми були в окупації і бачили, як стирають з лиця землі Маріуполь, я плакала, син зайшов до кімнати і сказав: “Мамо, мені страшно, коли ти плачеш”. Я витерла сльози і більше не плакала. Зрозуміла, що маю бути острівцем стабільності для своєї дитини".

Крок за кроком Юлія почала реалізовувати себе у громаді. Вона долучилася до Ради ВПО, брала участь у заходах для переселенців, допомагала організовувати культурні та соціальні події.

"Я дізналася, що формують Раду ВПО і можна стати членом команди. Подала свою кандидатуру і пройшла. Так я стала учасницею заходів і роботи, спрямованої на підтримку переміщених осіб."

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

Разом із цим Юлія продовжує професійну діяльність - вона заступник директора ліцею, що працює дистанційно для дітей, які залишилися в окупації або перебувають в інших регіонах. Це дозволяє зберегти зв’язок з рідним краєм та підтримувати учнів, які через війну не можуть навчатися звично.

Вірші, народжені досвідом окупації

Творчість супроводжувала Юлію Робак і до повномасштабної війни, однак досвід окупації на Херсонщині надав її письму нового змісту. В умовах постійної небезпеки поезія стала способом зафіксувати пережите, зберегти пам’ять про людей і події, а також внутрішньо впоратися з втратами. Саме під час окупації з’явився один із ключових для неї текстів - вірш пам’яті.

"Коли я була в окупації, загинув мій знайомий Євген. Мені хотілося його зберегти у вічності, і я написала вірш “Є люди” в пам’ять про нього. Це було дуже сильне внутрішнє переживання", - говорить пані Юлія.

Після переїзду до Білої Церкви історія цього вірша набула неочікуваного продовження. В одному з навчальних закладів міста Юлія побачила фото Євгена на дошці пошани й дізналася, що він навчався саме тут. Для неї це стало підтвердженням того, що пам’ять про людину живе не лише в тексті, а й у спільноті. Згодом вірш отримав і музичне життя.

"Коли я зайшла до спортивного ліцею в Білій Церкві й побачила фото Жені на дошці пошани, довго дивилася на нього. Було важливо побачити, що його пам’ятають. Нещодавно до цього вірша написали музику, і тепер це пісня", - каже жінка.

фото: колаж Еспресо: Біла Церква

З часом Юлія почала публікувати свої тексти у соціальних мережах. Вірші знаходили відгук у читачів, які впізнавали у них власний досвід війни, втрат і вимушеного переміщення. Їй писали люди з різними історіями - цивільні та військові, для яких слово ставало способом прожити складні події.

"Мені писали, що мої вірші - це щоденник війни. Бували випадки, коли військові просили написати про втрату друга або навіть про себе. Це дуже відповідально і дуже особисто."

Тематика поезії Юлії охоплює окупацію, війну, втрату дому, людей, які залишилися на тимчасово захоплених територіях, переїзд, підтримку, військових, дітей і повсякденне життя під час війни. Наразі вона готує до видання збірку власних віршів, яка незабаром стане доступною для читачів у паперовому форматі.

З власного досвіду Юлія радить людям, які змушені покинути дім, не замикатися в собі та активно шукати можливості для реалізації в новому місті. Вона наголошує на важливості долучатися до професійних, творчих або духовних спільнот і ставати частиною місцевого середовища.

Окремо Юлія підкреслює цінність спілкування з іншими внутрішньо переміщеними людьми, адже спільний досвід допомагає знаходити підтримку, приклади для мотивації та нові соціальні зв’язки.

• Допомога для родин зниклих безвісти: у Білій Церкві стартувала група підтримки