"У нас немає іншого виходу, як ставати кращими" - історик Олексій Дєдуш про Україну після перемоги

Про це повідомляє Еспресо: Біла Церква.

24 серпня 1991 року Верховна рада ухвалила Акт проголошення незалежності України, тож цього року ми святкуємо 33 річницю створення суверенної держави. Про значущість цієї події в історичному контексті журналістам Еспресо: Біла Церква розповів кандидат історичних наук Олексій Дєдуш.

24 серпня святкуємо проголошення незалежності України. Але історія нашої держави багатовічна і весь час нашу країну намагаються загарбати. Чи можете розповісти, чому так?

Насамперед Україна має дуже вдале географічне розташування, на її території дуже багато ресурсів. Мова навіть не про землі чи якісь корисні копалини, а про її людський ресурс. Як відомо, українці працьовитий народ, який може перетворювати несприятливі умови на квітучий край. Тому різні державні утворення намагалися приєднати українців до свого складу, зробити їх частиною свого народу і фактично покращити свої умови існування за наш рахунок.

Наскільки національна ідентичність впливає на свідомість українців? Що це взагалі таке і наскільки це важливо для України?

Українська ідентичність, національна ідентичність, тому що ми вже можемо сказати нація, це те, як ми відчуваємо себе українцями, як ми розуміємо своє місце в історії, світовій історії, в тому числі як ми відрізняємося від решти світу, що дуже актуально для сучасних глобалізаційних процесів. На жаль, ми доволі пізно приєдналися до цих процесів, і було це зроблено крізь призму трагічних обставин російського нападу, двох хвиль його. Тим не менше ми стали на цей шлях. Я думаю, він уже незворотній, що ми відчули себе українцями, боремося за свою незалежність, відроджуємо свою культуру і розуміємо, що ми не якась там колишня колонія, а повноцінний етнос, який зміг побудувати свою політичну націю.

Фото: Скрін відео Еспресо: Біла Церква

А як змінилася, на вашу думку, з початком повномасштабного вторгнення ця українська національна ідентичність?

Позитивна динаміка, в принципі, була з 2014 року, коли багато українців, можна сказати, прокинулися. Бо хоч до того вони і розуміли, що вони українці, громадяни України, державні свята використовувалися завжди не за призначенням, а для якихось там господарчих потреб, для банально відпочинку. А в 2014 році відбулося таке пробудження, почалася декомунізація, ми почали наповнювати наш простір українським. Але вже так у повноцінному ключі остаточний розрив, коли вже було позбавлено наш простір залишків "руского міра", всяких пушкіних, лєрмонтових відбувся після повномасштабного вторгнення в 2022 році. У цьому є позитив. Хоча, звісно, ми трошки запізнилися.

А чому так сталося? Чому ми не стали такими свідомими ще з 1991 року?

Помилок було декілька. Насамперед це те, що ми не пішли шляхом центральноєвропейських країн, де нова некомуністична еліта об'єдналася з колишніми комуністами середньої ланки, почала будувати новий простір, нову державу на нових засадах. У нас націонал-демократи трошки відсторонилися від цього процесу, тому фактично всі важелі керування взяли на себе ті ж комуністи, які в силу свого виховання, не зовсім освіченості будували так, як могли. І економічні проблеми 90-х років теж призвели до реваншу комуністичних сил. Парламент фактично не був налаштований, щоб будувати тут українську Україну. Тому можна сказати, що перші серйозні помилки ми зробили в 1992-1993 роках. Потім у нас було декілька шансів, зокрема Помаранчева революція, яка дозволила частині українців вийти з цієї пострадянської облуди, цих всяких нашарувань. Але, звісно, переломом стала Революція гідності, коли українці, на жаль, не без жертв, але позбавилися влади, яка хотіла нас повернути до таких пострадянських "рускомірних" патернів.

Якби не сталося Майдану, якою була б доля України?

Це моя особиста думка, але я думаю, що в нас би повторився певний білоруський сценарій. Була певна національна інтелігенція, яка працювала в готичному підпіллі, а громадян нещадно бомбардували всякими ідеологічними нашаруваннями про те, що ми частина "вєлікого руского народа", що ми малоросіяни. В інших формах, звісно, не таких явних. Але ми б повторили долю білоруського народу, який живе фактично зараз в окупації як культурній, так і, на жаль, економічній.

А щодо культурної течії: чому ми досі не можемо відійти від усього російського? Чому з 1991 року ми не відійшли від нього і чому в нас був такий тренд? І він чомусь не відійшов навіть з початком воєнних дій на Донеччині.

З 1991 року в нас був певний шанс. Усі ми пам'ятаємо такий проект, як "Територія А", багато україномовної музики різного штибу від рок до поп. Але коли Росія трохи налагодила свої економічні ресурси, провела певні реформи за правління сучасного російського диктатора, вони почали проводити таку м’яку культурну експансію. Навіть ми пам'ятаємо, україномовні в 90-ті роки співаки почали співати російською, тому що вони могли заробляти гроші в Росії, продавати свій продукт на всьому пострадянському просторі. І таким чином грошима Росія проводила таку популяризацію своєї культури і русифікацію культури тут за рахунок наших же митців. На жаль, російські гроші часто вирішували багато таких питань, які зміщували акценти в сторону будівництва свого до таким якимось трошки російським.

А чому ми досі не можемо позбутися Московського патріархату як в Україні, так і в Білій Церкві?

На жаль, російська церква була окупована давно, навіть за українські терени. У нас навіть на Білоцерківщині існувало паралельно декілька церков ще до приходу Російської імперії. Це унійна церква, яка була більш патріотична, більш проукраїнська, і православна церква, яка контролювалася росіянами опосередковано. Російська церква ще з 17 століття це потужний елемент держбезпеки російської держави. Були класичні порушення сповіді, російські священники пропагували, що ми ніякі не українці, що ми частина "руского народа". За радянських часів нічого не змінилося, лише змінилося підпорядкування з царської охранки на КДБ. Як відомо, Томос російській православній церкві сучасній було видано при Сталіні фактично. Це жарт, але так воно є. Українська православна церква Московського патріархату це фактично правонаступниця радянської, яка взагалі не вичистила зі своїх рядів КДБістів у рясах, які просто почали будувати тут більш приховано "рускій мір", який прикривався благими релігійними намірами, агресивно наступаючи на якісь українські культурні архетипи тощо.

Які роки для Білої Церкви стали вирішальними в її розвитку?

Якщо брати глибшу історичну перспективу, то дуже негативним стало приєднання Білої Церкви до Російської імперії, коли Біла Церква, попри дуже вдале географічне розташування, фактично всі дороги вели до сусідніх повітових центрів, не стала центром повіту. Ми бачимо, що це відобразилося на архітектурі та розбудові міста. Звісно, цей статус відразу був повернутий після падіння імперського режиму. Але тим не менше наслідки такого провінційного характеру нашого населення, наявності тут великої кількості солдатів, яких привозили за час наявності рекрутської системи, це були здебільшого росіяни, призвело до того, що трошки ідентифікаційні процеси затрималися. Потім була радянська індустріалізація 60-70 років, коли ми з невеликого містечка перетворилися на величезне місто. Але робилося це за рахунок також радянських фактично переселень з Росії, Білорусі. На щастя, навіть ці люди, зараз уже нащадки їхні, стали українцями, бо маємо все-таки 33-річний досвід будування своєї власної держави й культури. Але ці радянські імперські проблеми, пов'язані з недооціненням нашого міста, даються взнаки досі.

Що ще російського залишилося в нашому місті та що потрібно дерусифікувати?

Насамперед це церква. Щоб давній храм Марії Магдалини повернувся в лоно української церкви. Також є навіть графіті Пушкіна, яке досі майорить на колишній однойменній вулиці, перейменованій на Златопільську. Також треба боротися за серця українців, які досі чомусь симпатизують "рускому міру", робити це грамотно, через просвітлення, через якісь заходи масові. І тоді все буде добре.

Ми воюємо вже 10 років. З точки зору історії, чому цей конфлікт не можна заморозити?

У світовій історії було декілька таких випадків, коли велика імперія нападала на іншу країну і такими замороженими кроками пробувала поступово її поглинути. Той же Китай до того, як він став комуністичним і зараз претендує на роль великої держави, мав такі проблеми з Японською імперією. Остання поступово нападала, заморожувала цей конфлікт, накопичувала ресурси і знову продовжувала експансію, доходячи до того, що було захоплено навіть столицю Китаю. Тому заморожувати конфлікт у жодному разі не треба. Ми отримуємо лише послаблення санкцій проти Росії, а допомога Україні буде зменшена, бо резонно, що ми не воюємо, ми заморозили. А Росії лише потрібен час для накопичення ресурсів, щоб продовжити свої терористичні дії.

Чи можемо ми аргументувати захоплення Курщини так, як аргументує Росія захоплення наших територій? Тобто як вони кажуть, що ваші території українські колись були російськими. Що ми можемо сказати про Курщину? Чи була вона колись українською і коли?

Частина Курщини однозначно була українською, тому що це таке порубіжжя української Слобожанщини та Сіверщини. 25% Курщини однозначно це була Україна, яка була, на жаль, втрачена через радянські безконтрольні переділи кордонів у 20-х роках. Як відомо, український кордон між Українською народною республікою, пізніше Українською державою, і більшовицькою Росією проходив по межі Рильськ, Суджа і Глушки. Тобто там навіть був за радянських часів до сталінських репресій Глушківський національний район, де вільно викладалася українська мова, були українські товариства. Але за часів русифікації на території самого РРФСР це було все втрачено. Тому частково повертаємо своє.

А якщо покладатися на історичні події, який розвиток чекає Україну після перемоги?

У нас немає іншого виходу, як ставати кращими, завершувати дерусифікацію, дерадянізацію України, будувати тут свідоме суспільство, яке буде опиратися на історію і дивитися з оптимізмом, раціональним підходом у майбутнє, щоб бути незалежною державою, яка буде спиратися на свої сили. Як казав Тарас Григорович Шевченко, «І чужого научайтеся, і свого не цурайтеся».