Капеланство і труднощі військових: чому важливо підтримувати захисників

Кількість капеланів у 2025 році збільшилась. Офіційно є запит від ЗСУ на 700 бойових фронтових капеланів, але наразі є тільки 200.

Тобто існує нестача душпастерів, що пов’язана з їхньою присутністю на фронті, як мінімум місяць, щоб надати допомогу. Бо коли капелан заїхав на один день і зник - це не ефективно. Для якісного виконання своєї функції - бути поруч і не нашкодити, йому треба завоювати довіру. 

Військові живуть за певними правилами бою, одне з яких - це не довіряти і перепровіряти. Тобто, щоб увійти в довіру, потрібен час. Капелан саме тому повинен перебувати на фронті, щоб стати "своїм". І тоді хлопці можуть відкриватися, а капелан буде якісно робити свою роботу, знаходячись серед них. Не обов’язково виходити на бойові завдання, адже відповідно до свого статуту, вони не беруть зброю в руки. Їхня зброя - це молитва, підтримка, читання віршів із Біблії, що є духовною підтримкою.

Капеланом стати непросто. Потрібно це відчути. Це знання, розвиток. І знову ж, потреба в капеланах є, як у госпітальєрах, так і у фронтових.

Військові також з повагою і довірою ставляться до капеланів, якщо конкретний духівник зміг викликати цю довіру і повагу. Воїни відчувають, якщо у провідника є щирість. Спілкуючись з бійцями, ми маємо уникати засудження, нецензурної лексики, хоча в присутності капеланів хлопці і самі нецензурну лексику не використовують. Тому, якщо з боку провідника присутні підтримка, прийняття, доброзичливість, щирість, то саме ці якості викликають довіру і тоді це чудовий тандем - саме через капеланство хлопці отримують духовно-психологічну підтримку.

Що допомагає не втратити віру

Серед військових дуже потужний вплив має побратерство. Це еталон справжньої дружби, взаємовиручки. Побратерство це про те, що немає більшої любові за те, коли ти готовий віддати своє життя за друзів.

Вони реально готові жертвувати собою, рятуючи свого побратима, коли його треба винести з полю бою. Більшість з них дійсно готові ризикувати, щоб врятувати життя. Це такий фактор, який надає пораненому сили жити далі, бо хтось допоміг йому вижити, побратим його врятував.

Класно, коли є побратими після поранення і провідники. Капелани-госпітальєри не просто відвідують поранених. Ми спілкуємось, сміємось. Головне бути з ними на хвилі. Якщо поранений перебуває у поганому настрої, то я стараюсь посумувати разом з ним, а потім розрядити обстановку. Якщо він радіє, може сміятись, я радію разом з ним. Ми приносимо їм смаколики, предмети гігієни, але для капелана це не першочергова допомога. Капелан, у першу чергу, це духовна підтримка, а смаколики вже потім.

Фото: фейсбук-сторінка Наталії Бровченко

Військові священники також проводять культурні заходи. Можемо грати з ними у настільний теніс, водимо в музеї. Відновлення після поранення має бути не тільки фізичним, а й емоційним. Наше тіло, наша психіка і наші емоції, вони всі пов’язані між собою і тому людина, яка психологічно налаштована більш оптимістично, вона швидше одужає. 

Ми водили поранених, яким дозволяє травма, вийти за межі госпіталю, у театр на комедію, адже гумор на війні це друга зброя. Якщо є гумор - психіка на деякі речі дивиться легше. 

Моє капеланство - це моє волонтерство, але я сама працюю у приватній школі та прошу дітей малювати малюнки вдячності. На День закоханих згідно з виховної програми був такий захід "Подаруй сердечко вдячності захиснику". І для військових це дуже цінно, вони ці малюнки носять біля серця і вірять, що їх це оберігає, підтримує.

Якщо ти став капеланом - ти усвідомив важливість своєї позиції.

Фото: фейсбук-сторінка Наталії Бровченко

Мене хвилює реакція цивільних людей. Коли я йду по вулиці, або їду в транспорті і заходить військовий. 

Я бачу байдужі вирази обличчя людей, які не здатні сказати "дякую". Мені сумно від того, що суспільство недостатньо проінформовано про те, що повертаючись до цивільного середовища, військові мають відчувати підтримку. 

Оптимальне, що може зробити кожен цивільний - це подякувати за мужність, захист, за те, що ви є, що ми віримо у вас. Це дуже окрилює і підтримує. Але військових без дозволу обіймати не можна. Уявляю, як їде маршрутка, там сидить 20 людей і поки військовий добирається до госпіталя і за цей час ці люди щось йому сказали, і якби водій не взяв кошти з нього за проїзд, то я думаю у наших хлопців крила б виростали і вони відчували б, що у цій реальності їх цінують та підтримують. 

Джерело

Про автора: Наталія Бровченко, капелан-госпітальєр, психологиня

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.