Розлука з родиною - найважче випробування: історія військового Дмитра Сухомлина

Про це повідомляє Еспресо: Біла Церква.

Тоді він запам’ятався їй сором’язливим, усміхненим і добрим. Саме таким, за її словами, Дмитро залишався протягом усього життя.

32-річний Дмитро був працьовитим і відповідальним. Ще під час навчання в коледжі він почав працювати на шинному заводі, а згодом — на інших підприємствах із виробництва гумових виробів. Робота була важка й шкідлива, але йому подобалась.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

У липні 2024 року Дмитро отримав повістку. Після проходження медичної комісії він змінив робочу форму на піксельну — та невдовзі вирушив на навчання.

"Спочатку він їздив як снайпер на завдання — на день, на два, на добу. Але нічого особливого не розповідав. Казав: "Усе добре, все гаразд". Та ми розуміли, що насправді нічого доброго немає. Потім його перенавчили — не вистачало дронщиків. Пройшов підготовку й почав працювати дронщиком. Уже не їздив кудись окремо, тільки з іншими. Казав, що вже осінь, листя опадає, і їм важко залишатися непомітними", — згадує дружина загиблого військового Юлія.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Україну Дмитро захищав у лавах 100-ї бригади на Донецькому напрямку. Для нього це був справжній виклик, адже він ніколи не служив і не мав жодного стосунку до війська. Найскладніше, згадує Юлія, йому давалася не бойова підготовка, а розлука з родиною - адже на такий тривалий період вони ніколи не були нарізно. 

Та попри все, Дмитро тримався. Казав: "Я тут, щоб ви були в безпеці". У жовтні 2024 року, під час вибуху міни, Дмитро зазнав контузії, але продовжував службу. А вже 2 листопада ворог обстріляв їхні позиції у Торецьку із реактивних систем залпового вогню. Ракети влучили туди, де перебував Дмитро і його серце зупинилось.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Читайте також: У Білій Церкві попрощались із захисником Дмитром Сухомлином.

 "Це було, наче ритуал. Щоранку перед виїздом він надсилав повідомлення — "Доброго ранку". Так було щодня. І навіть того дня, в обід, він ще надіслав мені фото — як я зрозуміла, за кілька годин до загибелі. Було ще одне повідомлення. А вже коли я писала йому згодом — відповіді не було.

 Звісно, про погане не думалося. Не хотілося навіть припускати нічого поганого. Але я знала, що він має вийти на зв’язок о восьмій вечора, коли вони повертаються. Він завжди писав: "Я вже приїхав". Та цього разу — ніхто нічого не написав", — додала вона.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Офіційне сповіщення про загибель Юлія отримала 4 листопада. Довго не могла в це повірити - аж допоки не побачила тіло чоловіка. А вже 8 листопада Дмитра Сухомлина провели в останню дорогу. Нині воїн спочиває на Алеї Слави Сухоярського кладовища.

"Це мій друг з дитинства. Він із того ж села, що і я. Ми разом гуляли, коли були малими. Найбільше запам’яталося, як великою компанією дітей ходили в поле по горох. Він був дуже сором’язливим, ніколи не пригадую, щоб сказав щось погане. Добра, щира людина. У пам’яті всіх він залишиться як найкращий", — згадує знайома загиблого військового Альона.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Як розповідає Юлія, в їхній історії з Дмитром - особливе місце займає липень. Саме цей місяць об’єднав ключові події життя: 22 липня 2017 вони побралися, за рік - 14 липня з’явилася на світ донечка, а у 2024 його мобілізували. Але також був ще один знак, який лише згодом жінка сприйняла як тривожний. 

"Коли він їхав у навчальний центр, то подарував Софії кулон у формі серця з прапором України. Приблизно за тиждень донька каже мені: "Мамо, подивися, в мене відпала нижня частина. Залишилося небо, а земля відпала". Хоча кулон був зроблений так, що він не міг просто розпастися. Ми тоді не надали цьому значення — подумали, нічого страшного. Але згодом зрозуміли, що це було наче передвісником", — розповіла Юлія.

Фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Дмитро мріяв, що після повернення з фронту більше часу проводити з родиною та подорожувати. Особливо теплою була його любов до 6-річної донечки Софії. І дуже боляче усвідомлювати, що він так і не зміг повести її до школи та більше ніколи не побачить, як вона зростає. Але Софія приходить на його могилу,  розмовляє з ним й вірить, що саме тато робить для неї погоду. Бо він поруч, навіть якщо його не видно.

• "Це гірше смерті - бачити і не чути": історія боротьби Віталія Засухи.