Від Революції Гідності до останнього бою: життя та подвиг Віталія Науменка

Про життя та подвиг Віталія Науменка розповіла його дружина Юлія журналістці Еспресо: Біла Церква.

Військовий шлях і відданість Батьківщині

Віталій Науменко почав свій військовий шлях ще у 2016 р. вступивши до Національної гвардії. Ще раніше він був учасником Революції гідності, коли українці робили історичний вибір на користь свободи та незалежності. До війни Віталій працював на СТО та на пошті де швидко просувався від вантажника до керівника відділення, демонструючи організаторські здібності та лідерські якості.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Віталій із братом вступив до територіальної оборони Білої Церкви, а згодом разом із другом брав участь у зачистці Ірпеня та інших операціях на Київщині. Він служив командиром інженерно-саперного відділення ЗСУ, постійно вдосконалюючи навички розмінування та бойової підготовки. Побратими згадують його як командира, на якого завжди можна було покластися - навіть серед ночі телефонували за порадою чи допомогою.

"Він завжди казав: "Я йду захищати свою сім’ю". І це не були порожні слова - він ризикував власним життям заради безпеки побратимів і близьких. Навіть коли у нього були проблеми зі здоров’ям, які могли дозволити списання, він залишався у строю, бо відчував обов’язок перед країною та людьми", - розповідає дружина Віталія, Юлія.

фото: Еспресо: Біла Церква

Віталій не лише постійно проходив навчання, але й навчав інших, передавав досвід та залишався прикладом для молодших бійців. Колеги відзначають його справедливість, мудрість і готовність допомогти, навіть у найскладніших умовах. Його відданість професії і Батьківщині поєднувалася з людяністю та турботою про товаришів, що робило його не лише командиром, а й справжнім другом і наставником.

Сім’я, людяність і останній подвиг

Попри щільний графік служби, Віталій знаходив час для рідних. Юлія пригадує, що їхні стосунки розвивалися поступово: на початку вона проявляла ініціативу, а згодом усе перейшло до нього. Він завжди підтримував дружину емоційно, знаходив можливість зустрічатися навіть під час служби, і залишався відвертим та щирим.

"Навіть коли служба забирала майже весь час, він завжди знаходив можливість побачити мене. Він казав: "Я знаю, ти залишишся зі мною завжди, навіть якщо я буду без руки чи без ноги". Для нього важливо було, щоб ми були разом і підтримували одне одного у всьому", — розповідає дружина героя.

фото: Еспресо: Біла Церква

28 листопада Віталій вирушив на бойове завдання з розмінування, аби гарантувати безпеку побратимів. Погодні умови були складними, але він уважно виконував інструкції та спочатку виявив міну шукачем. Під час знешкодження спрацювала пастка, і Віталій отримав тяжкі поранення обличчя та ноги. Лікарі боролися за його життя 10 днів, але 6 грудня 2024 року серце воїна зупинилося - символічно у День Збройних Сил України.

"Для мене він завжди залишиться чоловіком-душею, дуже теплою і сильною людиною. Він ніколи не залишав у біді ні рідних, ні друзів, ні побратимів. У його житті все було спільне - і служба, і обов’язки, і любов до людей", - додає Юлія.

фото: Еспресо: Біла Церква

Віталій залишив по собі приклад мужності, відданості та людяності. Для рідних він був сином і чоловіком, для друзів - опорою, для побратимів - командиром і наставником. Його життя та подвиг нагадують, що пам’ять про героїв живе доти, доки про них згадують, а кожен захисник залишає після себе не лише історію, а й урок для майбутніх поколінь.