Простий, але відважний: яким був "чорний запорожець" Валерій Коваль

Рідні та друзі згадують чоловіка веселим, добрим і працьовитим. А його відданість була справжнім оберегом родини. Валерій не просто служив - він боронив нашу землю так, ніби це було його власне серце. І саме за це віддав найдорожче - життя. Більше про воїна читайте у матеріалі журналістів Еспресо: Біла Церква.

Хазяйновитим, добрим і веселим був Валерій Коваль. Він народився у селі Павлівка, що на Вінниччині, але майже все життя провів у Білій Церкві. За фахом електромонтер, десять років працював на білоцерківському шинному заводі. Згодом чверть століття віддав роботі контролера на місцевому ринку "Оберіг". Як розповідає його дружина, ще з часів Революції Гідності, Валерій був активним: возив туди продукти, а потім підтримував захисників. А вже у 2015-му, після загибелі кума Ярослава, не знаходив собі місця і також рвався на фронт.

"Коли почалась повномасштабна війна ми відразу поїхали на військомат, але його не взяли на фронт, тому що він не служив в армії, в нього були великі проблеми з ногами. Потім він сказав: "Я дома сидіть не буду" і поїхав у військову частину, записався в тероборону, пробув там три місяці, а 1 червня все-таки він пройшов там і навчання їздив на полігон і 1 червня його вже мобілізували до 72-ї бригади нашої славетної, до Чорних Запорожців", - розповідає дружина Тетяна.

фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

До Чорних Запорожців Валерія зарахували на посаду навідника. Тетяна зізнається, Валерій не сказав, що їде на фронт і про це родина дізналась, коли він  опинився вже у Костянтинівці на Донеччині. Звідти його батальйон направили до Горлівки, а потім перекинули до села Павлівка. І саме ця назва, пригадує жінка, мала для нього особливий зміст.  Адже чоловік народився в Павлівці й тепер захищає іншу, на Донеччині. 

"Він в мене був як скеля, я була за ним як за скелею. Це був справжній чоловік, у нього такий був вольовий дух. Казали от у нього брат і дві сестри, вони старші за нього, але вони казали, що він молодший за нас, але він ми завжди його слухали, він завжди всім допомагав, він приймав рішення", - згадує Тетяна.

Незадовго після свого 59 дня народження, 13 жовтня 2022 року, під час масованого мінометного обстрілу, білоцерківець забув рацію й побіг до бліндажа. Саме туди прилетів снаряд і через велику втрату крові він загинув.

За словами старшого сина Богдана, батько захоплювався настільним тенісом, дуже любив плавати й пірнати. Якось йому навіть вдалося врятувати хлопця, який тонув. Сам Валерій жартома казав, що, мабуть, у минулому житті був рибою. Та для сина він назавжди залишиться передусім працьовитим - тим, хто щодня власним прикладом прищеплював любов до роботи.

"Раз у неділю він постійно виходив на зв'язок. У нього є ще двоє онуків — хлопчик і дівчинка. Коли він бачив їх востаннє, вони були ще зовсім малі. Зараз вони вже підросли… Але він їх запам’ятав. Для мене тато завжди був не лише батьком. У різні періоди він був і моїм другом, і партнером, навіть у справах. Ми були дуже близькі. Я згадую його з теплом. Він прищепив мені любов до автомобілів. Ще з дитинства ми разом ремонтували машини. Я був зовсім малим, коли він учив мене подавати йому інструменти. Тато був електриком п’ятого розряду і передав мені трохи свого досвіду — тепер навіть розетку сам можу замінити", - згадує син Богдан.

фото: скриншот з відео Еспресо: Біла Церква

Попри тяжкі умови фронтового життя, чоловік із позивним "Оберіг" намагався там знаходити розраду та дбати про красу навколо. Якось, разом із побратимами, він відновив криницю, саджав квіти й дерева та щиро любив тварин.  Незважаючи на свій вік і здоров’я, Валерій Коваль став на захист Батьківщини та віддав їй найдорожче - своє життя. Посмертно нагороджений Орденом "За мужність" III ступеня та став почесним громадянином Білоцерківської громади. Ці нагороди  не просто визнання його подвигу, а й нагадування нам усім про велику ціну свободи.

• Розлука з родиною - найважче випробування: історія військового Дмитра Сухомлина.