"Вони йшли на війну не лише за свої родини": що насправді потрібно родинам полеглих

Після втрати підтримка - це не гучні жести та постійна присутність. Це ненав’язливо сказати: "якщо тобі колись знадобиться допомога - я поруч". Ніхто не вимагає, щоб нас "носили на руках". Але дуже хочеться, щоб у горі не залишали батьків і дітей полеглих Героїв та Геройок.

Гроші часто стають найпростішою формою "турботи". Не потрібно бути поряд, говорити складні слова, робити дії: достатньо дати кошти, наприклад дитині загиблого на подарунок, і вважати, що місія виконана. Але родинам не потрібні гроші. Нам потрібна повага до самопожертви наших близьких.

Щира присутність - це просто бути поруч тоді, коли цього потребує хтось із рідних загиблих. Без тиску, без моралізаторства, без фраз, які мають "поставити на ноги". Іноді достатньо лише мовчки бути поряд.

Для багатьох родин надзвичайно важливо, щоб тих, кого вважали друзями, не стер час. Не дати забути - це не щодня стояти біля могили, не писати красиві дописи і не лити сльози напоказ. Це створювати й підтримувати проєкти пам’яті, приходити на заходи, йти пліч-о-пліч із родинами загиблих, бути разом у справах. Пам’ять про полеглих Героїв і Геройок - це єдине, що залишилося їхнім близьким. Але для цього потрібно мати співчуття. Його можна розвивати простими речами: перестати бути егоїстами та займатися лише собою. Любити себе важливо, але безумовна любов - про інше.

Чому з часом зникають друзі й рідні? Я не можу знати напевно. У кожного своє життя, і з роками люди забуваються. Страху тут немає, родини загиблих готові до спілкування з кожним, хто готовий шанувати, пам’ятати і діяти. Можливо, свою роль відіграє втома. Кількість загиблих зростає щодня, і багато хто вже "втомився" від війни та від нашого нагадування про любов, шану і повагу. Про це рідко говорять відкрито, але це добре видно в бездіяльності.

Насправді знайти час для підтримки не так складно. Важче усвідомити, наскільки вона важлива. Бо для цього потрібні любов і співчуття. А ще - розуміння, що колись ми всі помремо. І чи хотілося б нам, щоб про нас згадували хоча б іноді? Думаю, так.

Підтримка - це участь у заходах і проєктах пам’яті. Це хвилина мовчання, яка комусь "заважає жити", бо одна хвилина нібито повністю змінює день. Але це найпростіший спосіб вшанувати не лише полеглих військових, а й цивільних та дітей. Ніхто не знає, хто може бути наступним.

Найголовніше для батьків - пам’ять про синів і доньок. Не має бути знецінення самопожертви наших захисників і захисниць. Так, це був свідомий вибір. Але вони йшли на війну не лише за свої родини. Вони йшли за всіх дітей нашої країни, за майбутнє, за нашу ідентичність і націю.

Поки ми обираємо жити в Україні, ми не маємо права забути, що хтось віддає своє життя за нас.

Джерело

Про автора: Тетяна Смогоржевська, членкиня ГО "Небесні Янголи"

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.