Про сміливість, відповідальність і право жити в українській Україні: особиста історія про мову, виховання та суспільну позицію

За цей час я отримала кілька відзнак: нагороду "За гідність та патріотизм", відзнаку за благодійну діяльність, нагороду командира 72-ї бригади, а у 2023 році — Хрест свободи від ПЦУ за активну боротьбу проти московського патріархату. Усе це — не про хизування. Це про шлях. Про вибір. Про сміливість.

І саме ця сміливість привела мене до історії, яку я нарешті описала — історії про мову, дітей і відповідальність дорослих.

Пів року боротьби за українське мовне середовище

Йдеться про минулий рік у садочку, коли нашим дітям було близько трьох років. Це не історія про один випадок — це тривалий процес, який я весь час відкладала, а потім нарешті описала, сидячи 16 годин в автобусі.

В групі була російськомовна дівчинка — добра, активна, цікава. Я завжди намагалася її зрозуміти: просила показати, пояснити, що вона має на увазі. Вихователі теж працювали з дітьми системно. Та попри це, українського мовлення у російськомовних дітей не додавалося. Це не те, що вони не чули мову — вони просто не наслідували.

"Феномен" України: російськомовні діти в українському садочку майже не переходять на українську. Чому? Бо вдома їм кажуть:
"Говори як хочеш, тебе і так всі зрозуміють".

І поки вдома ніхто не працює, дитина приходить із садка з новими русизмами, а ти вдома це знову виправляєш. Але нічого не змінюється.

Розмова з батьками: відповідальність не можна скидати на садочок

Так, я говорила з батьками дівчинки. Прямо й спокійно. Бо я людина відверта і не звикла тримати думки в собі.

Їхня позиція була проста:
"Вона сама в садочку і школі навчиться. Ми не хочемо її навантажувати"

І отут я хочу звернутися до всіх батьків, які вдома спілкуються з дітьми російською:
якщо ви не займаєтеся мовою своєї дитини, суспільство буде це робити за вас.
І не завжди це буде м’яко.

Бо я — першою чергою — захищаю свою дитину від впливу російської мови. Для мене це принципово. Це питання безпеки й ідентичності.

Точка неповернення: коли я перестала робити вигляд, що все гаразд

У якийсь момент я сказала дитині:
"Вибач, я тебе не розумію. Ти неправильно говориш"

Це не було грубо. Це було чесно й спокійно.
Бо чому я маю постійно робити перекладача? Чому повинна напружуватися?

І як педагог із багаторічним досвідом я знаю:
ігнор — це найгірше, що можна зробити.
Дитина може подумати, що "зі мною щось не так".

Тому я назвала причину: проблема не в ній, а в тому, як вона говорить. І дала орієнтир — куди рухатися, щоб її розуміли всі.

Саме в цей день у групі залишилася ще одна, третя, україномовна дитина. І коли вона розгублено сказала, що нічого не розуміє, — це стало для мене точкою неповернення. Я побачила її паніку. Її відчуття "зі мною щось не так". І зрозуміла, що більше мовчати не можу.

Я захистила цю україномовну дівчинку і показала: все з тобою нормально. Це не ти погано говориш — це інша дитина говорить неправильно.

Після цього я пішла до виховательки, а далі — до завідувачки. Бо освіта — це не тільки про те, щоб навчити дітей чистити зуби.
Освіта — це про формування середовища.

Якщо ми не виховуємо своїх дітей — хтось інший їх виховає. І не факт, що в потрібному напрямку.

Після мого допису на мене посипалася хвиля погроз. Це мене не здивувало — з 2014 року мені таке пишуть регулярно. Але тепер підключились ботоферми, блогери з російською аудиторією, телеграм-канали, в яких сидять реальні росіяни.

Я написала заяву в СБУ. Це логічно, коли є реальні погрози.

Мені пишуть, що я "цькую ВПО", "порушую права дитини", "вимагаю неможливого".

І тут я ставлю просте питання:
Який закон я порушила, коли сказала, що я не розумію російської мови?
В Україні є закон, що зобов’язує мене знати російську?
Ні.
В Україні є закон, що зобов’язує всіх знати українську?
Так.

Тому пояснення просте: в Україні правильно говорити українською мовою.

Джерело

Про автора. Ірина Савченко, громадська активістка

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.