Його вибір - Україна: історія уродженця з Росії Віталія Дєдова

58-річний Віталій Дєдов народився в Росії, але ще в дитинстві переїхав з батьками до Білої Церкви. Тут він закінчив школу й коледж, працював на шинному заводі, а пізніше виготовляв меблі

Зміст

Про це повідомляє Еспресо: Біла Церква.

Маючи добру фізичну підготовку ще з молодих років, Віталій проходив строкову службу у військово-морському флоті. З початком повномасштабного вторгнення чоловік без вагань пішов до військкомату та став на захист України.

За словами дружини захисника Наталії, вони познайомилися два роки тому в селі Сидори. Віталій тоді приїхав відвідати могилу загиблого побратима. Між ними одразу виник зв’язок, і вже за місяць чоловік зробив Наталії пропозицію. Як згадує вона з усмішкою, замість традиційної романтики запросив її на "розвідку" в РАЦС. А невдовзі вони офіційно стали подружжям.

"Проблеми зі здоров'ям були. Але він також казав, хто як не я. Діти гинуть молодші, треба й мені бути там. Не шукав легких шляхів: чесність, порядність, патріотизм. Він, звісно, нас у це не дуже посвячував. Він завжди старався нас не турбувати. Весь час все добре. Як ви там? Бережи дітей, бережи внуків. Ти там найстарша. Дивися, щоб все було в порядку", - каже Наталія.

фото: Еспресо: Біла Церква

Віталій мав позивний "Акула" та проходив службу у складі 114-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Виконував обов’язки електрика-моториста. Попри бойовий позивний, Віталій був спокійною, врівноваженою та товариською людиною.

Захисник розпочав службу на Київщині, де охороняв об'єкти та брав участь у зачистці територій після відступу окупантів. Згодом був направлений на Харківщину, де виконував складні бойові завдання. Одне з них тривало близько місяця в умовах холоду, відсутності зв’язку та обмеженого харчування.

Незадовго до загибелі Віталій мав проходити планову операцію у Білій Церкві, однак вирішив відкласти лікування, щоб підтримати побратимів під час чергового виїзду. Бойове завдання в районі села Кіндрашівка на Харківщині стало для нього останнім.

"Тут він телефонує каже, що там трошки треба відійти, дещо зробити, розкласти їжачків, як він тоді мені сказав. Я кажу - то будь же ж обережний. А він якось так весело, прямо я досі пам'ятаю це. Я ж в амуніції, не хвилюйся, я ж в амуніції. Їх висадили з цієї машини втрьох і відразу прилетів розвідувальний дрон і налетіло тих дронів хмара. Почались скиди. Мінометний обстріл. Віталій загинув. Ну, звісно, я не могла повірити. Я досі ходжу я десь його маю зустріти. І приїжджаю тоді з Білої Церкви чи йду на автобус їхати до села. І гіркота така не зустріла його сьогодні ", - згадує Наталія.

Від першого шлюбу у Віталія залишилися син та донька, а також онук. Але рідними він став і для дітей Наталії. Максим ділиться, що пишається вчинком батька захищати Україну. Востаннє вони бачилися за кілька місяців до загибелі, коли чоловік прийшов у гості. Вони розмовляли, згадували минуле, але тепер Максим шкодує, що багато чого залишилося несказаним.

"Батько - він був найкращим в світі. Він був чудовим захисником, любив Україну. Завжди він допомагав усім, це його була найкраща якість. Вчив мене кататись на велосипеді. Пам'ятаю з горки, як спустив мене, я досі пам'ятаю. Ну, це ще в дитинстві все було. Останні роки дуже мало куди ми ходили разом і зараз сильно жалкую за це", - зазначає Максим.

фото: Еспресо: Біла Церква

Однією з мрій воїна було створення власного виноградника. Він встиг висадити вісім сортів винограду, а нині його справу планує продовжити дружина. Віталій мав багато друзів і знайомих, які цінували його майстерність, "золоті руки" та добре почуття гумору. Попрощатися з ним 26 березня цього року прийшли рідні, побратими та всі, хто його знав.

"Віталій - це мій однокласник. Дуже багато років не бачилися, але коли він пішов до війська, то писав, переписувалися. Добра, світла людина, захисник. Що сказати? Царство небесне", - зазначає однокласниця загиблого воїна Олена.