Харків живе під постійною загрозою, але чистий та прибраний. Чому так не може Біла Церква за 600 км від фронту?

А зараз?

Маємо стан доріг, про який вже давно забули. І при цьому — дивна тиша. Всіх усе влаштовує

Після повернення із зони бойових дій я не бачу елементарних речей. Не бачу робіт з благоустрою. Немає нових тротуарів, велосипедних доріжок. Не з’являються нові сквери, парки, зони відпочинку. Не бачу нових дитячих чи спортивних майданчиків. І навіть ремонту старих — теж.

Я не вірю, що в бюджеті міста на це не закладаються кошти. Тоді питання просте: де ці кошти? Де ця робота?

Так, безумовно, у пріоритеті має бути допомога нашим Силам оборони. І раніше ми бачили, як місто допомагає — про це писали офіційні сторінки. Була інформація про підтримку 72-ї ОМБр, 1129 ЗРП, 32-ї ОМБр та інших підрозділів. А зараз — цього не видно. Більше того, я особисто звертався з офіційним запитом для свого підрозділу. У відповідь — тиша.

Окрема тема — МАФи та забудова. Десь бачив повідомлення про боротьбу з ними. Навіть демонтували кілька МАФів на бульварі Грушевського. Але залишили після себе сміття і руїни.
І водночас — активна забудова міста МАФами та торговими містечками. Леваневського, Гайок, Павліченка, Таращанський — це лише найочевидніше. То з чим ми насправді боремося?

І ще одне. Часто можна почути: "не на часі, бо війна". Але давайте чесно. Є приклад прифронтового Харкова та області. Місто, яке живе під постійною загрозою, продовжує жити повноцінно: працює громадський транспорт, комунальні служби виконують свою роботу, дороги чистять і ремонтують. Я особисто бачив, як за 10–15 км від лінії фронту техніка чистить і посипає дороги. Це небезпечно? Безумовно. Але є військові, для яких швидкість пересування — це життя. Є місцеві жителі, для яких ці дороги — дороги життя. Так само було і в Добропіллі, Білицькому, Краматорську. Тоді питання: чому це не робиться в нашому місті, за 600 км від фронту?

Чому мене це зачіпає? Бо мені байдуже на прізвища і партії. Я повертаюся додому із зони бойових дій — з розрухи, яку несе ворог. І я хочу бачити свою домівку чистою, доглянутою, живою. Я хочу знати, що мої діти живуть нормальним життям, у комфортному і гарному місті.
Інакше за що ми тоді воюємо?

Про автора: Віталій Перебийніс, волонтер, військовослужбовець.

Редакція не завжди поділяє думки, висловлені авторами блогів.